Продовження. Глава 8. Зустріч

***

Наступного ранку Ірен прокинулася з гнітючим відчуттям важкості — ніби на її плечах лежав холодний камінь. Це тягарне відчуття породжувало суперечливі емоції: сум, відчай і дивне, майже болісне полегшення. Думки й почуття вирували в ній, мов буревій, що зносить усе на своєму шляху. Так само було зруйноване й її життя. Ілюзія. Спокій. Майбутнє.

Відкривши очі, перше, що вона побачила, — вікно, а за ним засніжене місто. Сніжинки кружляли в повільному танці, безтурботно падаючи на землю. Підвівшись із ліжка, Ірен рушила на кухню, заварила собі чашку запашної кави — востаннє — й подумки прощалася з кухнею, квартирою та минулим життям.

Після сніданку вона склала валізи й вирушила назавжди покинути свій дім. Коли під’їхало таксі, дівчина мовчки сіла всередину, прямуючи, як їй здавалося, до аеропорту.

Написавши матері повідомлення, що незабаром буде в Кракові, Ірен раптом помітила: машина звертає зовсім не туди.

— Куди ви їдете? — напружено запитала вона водія.
— Туди, куди потрібно, — різко відповів той.
— Що? Негайно зупиніться! — скрикнула Ірен.
— Сиди тихо. Я тобі нічого не зроблю. Шеф наказав доставити — от і везу.
— Хто? Про що ви говорите? Випустіть мене негайно!
— Заткнись, інакше відключу тебе.

Ірен охопив справжній жах. Вона все зрозуміла.
Сьогодні Нік її вб’є. Помститься. І це буде кінець…

Автомобіль зупинився різко. Ірен ледь не вдарилась лобом об сидіння. Навколо — промислова околиця міста: сірі склади, порожні вікна, сніг, втоптаний у бруд. Тут не було ані людей, ані випадкових свідків. Лише тиша, що тиснула на вуха.

— Виходь, — коротко кинув водій.

Ірен тремтячими руками відчинила дверцята. Холод миттєво пробрався під пальто. Її провели всередину будівлі — темний коридор, запах металу й вологи. Кожен крок лунав занадто гучно, ніби хтось навмисно рахував секунди.

У кімнаті горіло лише одне світло. Воно сліпило.
— Сідай, — знову наказ.

Водій зник так само швидко, як і з’явився. Двері зачинилися з глухим клацанням.

— Ти виглядаєш гірше, ніж я очікував.

Голос. Знайомий. Надто знайомий.

Ірен підняла голову. Серце шалено вдарилося об ребра. Це був не той, кого вона чекала побачити. І водночас — саме той, чия тінь переслідувала її останні місяці.

— Ти… — голос зірвався. — Це неможливо.

Він усміхнувся. Спокійно. Впевнено. Так усміхаються люди, які давно все прорахували.

— Неможливе — це лише питання хорошої постановки, Ірен.

Він підійшов ближче, залишаючись у напівтіні. Світло навмисно не відкривало його повністю, ніби берегло таємницю.

— Ти знаєш, що кажуть про мертвих? — продовжив він. — Їх не підозрюють.

Ірен відчула, як у голові щось клацнуло. Фрагменти складались у моторошну, але ще не повну картину. Занадто багато невідповідностей. Занадто багато чужих слідів у її житті. Повідомлення. Зустрічі. Погляди, які здавались щирими — але ніколи не належали лише їй.

— Ти все це підлаштував… — прошепотіла вона, більше для себе.

— Я лише трохи допоміг подіям розвиватися, — він нахилився, його голос став тихішим. — Люди самі роблять помилки. Особливо, коли кохають і довіряють.

Ірен стиснула пальці. Перед очима промайнула інша жінка. Інше ім’я. Інша правда, яку вона ще не була готова прийняти повністю.

— Ти опинилась не в тому місці і не в той час, — продовжив він. — А іноді цього цілком достатньо.

Він випростався й зробив крок назад.

— Подумай про це, Ірен. Скоро тобі доведеться багато пояснювати. Не мені.

Світло згасло.

І в темряві вона нарешті зрозуміла:
той, кого всі оплакували, ще живий.
А той, кого вона боялась, — лише частина значно страшнішої гри.

***

Олівія сиділа біля вікна, тримаючи в руках келих вина, до якого так і не доторкнулась. За склом повільно падав сніг, і місто виглядало надто спокійним — образливо спокійним після всього, що сталося.

Вона прокручувала в голові ті самі слова знову і знову. «Його більше немає». Вони мали б боліти сильніше. Але болю не було. Лише порожнеча. І дивне відчуття, ніби хтось уважно спостерігає.

Телефон на столі завібрував.

Невідомий номер.

Олівія завмерла. Кілька секунд просто дивилась на екран, перш ніж відповісти.

— Алло?

Тиша. Ледь чутне дихання.
— Ти сказала, що більше не дзвонитимеш, — прошепотіла вона, стискаючи келих.

— Деякі обіцянки не варто виконувати, — відповів чоловічий голос.

Її пальці побіліли.

— Це небезпечно. Хтось може почути.

— Ти ж сама казала, що любиш ризик.

Олівія гірко усміхнулась.
— Я любила ілюзію.

— Ні, — відповів голос. — Ти любила мене таким, яким я мав бути. А не таким, ким доводиться бути зараз.

Вона підвелася й підійшла ближче до вікна, відвертаючись від кімнати, ніби стіни могли слухати.

— Вони думають, що все закінчено, — сказала вона тихо. — Що правда похована разом із…

— І ти теж так думаєш?

Пауза.
— Я думаю, що мертві не пишуть повідомлень.

На телефон прийшло фото. Занадто темне, щоб розгледіти деталі. Але вона впізнала. Не обличчя — жест. Те, що знала лише вона.

Олівія затримала подих.

— Ти граєшся з вогнем, — прошепотіла вона. — І хтось обов’язково згорить.

— Головне, щоб це була не ти, — відповів голос. — І не вона.

— Не згадуй її, — різко сказала Олівія.

— Ти сама її згадуєш частіше, ніж думаєш.

Зв’язок обірвався.

Олівія повільно опустила телефон. Вино нарешті торкнулося її губ — гірке, холодне. Вона подивилась у своє відображення в склі й не впізнала себе.

Бо тепер вона точно знала деякі смерті — лише початок.
А любов іноді стає найзручнішою зброєю.