Глава 8. Зустріч

Три дні потому

Ірен усе ще залишалася у Варшаві. Вона обірвала всі зв’язки з Олівією, хоча та безупинно телефонувала, намагалася знайти бодай хвилину для розмови. Ірен це більше не було потрібно.

Дівчина усвідомила, що їй уже байдуже, хто вбивця, чому Нік звинувачує саме її і чи була вся ця історія лише трагічною випадковістю. Усе це втратило сенс.

Ірен була виснажена. Виснажена подіями, думками, людьми…
Єдиною її опорою залишався Адам. Та вже наступного дня він поїхав до Італії — на пів року. Ірен розуміла, що не має права обтяжувати його своїм хаосом і страхами.

Провівши три дні на самоті, вона ухвалила рішення. Почати життя з чистого аркуша. Розірвати старі зв’язки. Знайти нову роботу. Забути все, що залишилося в минулому — навіть якщо це минуле ще не відпускало її.

***

Ірен вийшла з будівлі, кутаючись у пальто. Повітря було різким, вечір — занадто тихим. Вона вже зробила кілька кроків, коли почула знайомий голос.

— Ти далеко не втечеш.

Ірен різко обернулася.
Нік стояв біля виходу, наче чекав саме на неї. Усвідомлення вдарило миттєво: це не випадковість.

— Ти серйозно? — її голос був крижаним. — Після всього ти вирішив ще й вистежувати мене?

— Я прийшов почути правду, — він стиснув щелепи. — Ти винна. І ти це знаєш.

Її сміх був коротким і порожнім.
— Винна? У чому саме? У тому, що я вижила?

Нік зробив крок уперед.
— В аварії. Ти була за кермом. Ти все контролювала. Через тебе все пішло шкереберть.

— Ти не був там, — Ірен відступила. — Ти не бачив, що сталося.

— Але я бачу тебе зараз, — різко відповів він. — Ховаєшся, мовчиш, удаєш жертву.

— Ти шукаєш винного, бо так легше жити, — її голос затремтів від злості. — Зробив мене чудовим варіантом.

Між ними повисла напружена тиша. Ліхтар мерехтів, ніби підкреслюючи тріщину між ними.

— Я тебе ненавиджу, — тихо сказав Нік.

— Взаємно, — не вагаючись відповіла Ірен.

Він раптом схопив її за руку й різко потягнув до себе. Поцілунок був грубим, злим, без тепла — радше спроба довести щось, ніж бажання.

Ірен відреагувала миттєво.
Удар був сильним. Справжнім.

— Не смій, — прошипіла вона. — Ніколи більше не торкайся мене.

Він відступив, ошелешений.

— Забудь мене, — Ірен дивилася прямо в очі. — Я зникаю. З твого життя. З життя кожного, хто залишився в моєму минулому. Для вас мене більше не існує.

Вона розвернулася й пішла, не прискорюючи кроку.
Цього разу це була не втеча.
Це було стирання.

Ірен не озиралася. Кожен крок відрізав її від Ніка, від слів, від обвинувачень — від життя, яке вже давно тріщало по швах. Усередині було порожньо й тихо. Небезпечно тихо.

Вона ще не знала, що деякі зв’язки не зникають разом із людьми. Вони чіпляються тінями. Чекають моменту.

Цієї ночі Ірен ухвалила рішення зникнути. Не пояснювати. Не виправдовуватися. Обірвати минуле, доки воно не знищило її остаточно.

Але поки вона йшла вперед, за її спиною хтось залишився стояти в темряві.
І не всі думки цього вечора були такими ж чесними, як її.

Завтра почнеться нова глава.
І цього разу небезпека прийде не з минулого, а з того, хто не готовий відпустити.