Глава 7. Нік

Нік не одразу поклав телефон. Кімната була затемнена, лише світло міста пробивалося крізь жалюзі тонкими лініями, що лягали на стіну, наче решітка. Він стояв нерухомо, дивлячись у вікно, але бачив не місто. Він бачив її. Не на екрані. Не на відео. Живу. Її мовчання злило його більше, ніж будь-які слова. Не тому, що воно виглядало винувато — ні. Бо воно було… гідним. Вона не благала. Не виправдовувалась. Не ламалась так, як він очікував.

І це було помилкою.

Ти мала кричати, подумав він.
Ти мала захищатися.

А замість цього вона стояла — і дивилась крізь усіх, ніби він був не суддею, а ще одним уламком тієї ночі.

Адам.

Це ім’я різонуло свідомість. Його голос. Його впевненість. Його право бути поруч. Нік стиснув щелепу. Він знав цей тип чоловіків. Спокійних. Розумних. Тих, які не доводять — вони просто присутні. І саме це було небезпечно.

Ти не маєш права її захищати, подумав Нік.
Це не твоя роль.

І чому його це так зачепило? Він повернувся до столу, увімкнув лампу. Папка зі справою лежала відкрита. Фото. Протоколи. Все холодне. Логічне. Без почуттів.

А потім — її обличчя на стоп-кадрі. Він зупинився. Це просто втома, сказав він собі. Проєкція. Травма. Вина, яка шукає форму. Але тіло не слухало. Його злило не те, що Адам став між ним і правдою. Його злило, що Ірен дозволила це.  Що вона довірилась. Комусь іншому.

— Чорт, — прошепотів він і різко закрив папку.

Він пам’ятав її інакше. У лікарні. Світло було занадто яскравим, запах  нтисептика різав легені. Вона спала. Беззахисна. Жива. Тоді він вперше відчув це. Не ненависть. Не помсту. Потребу. Зрозуміти. Торкнутись. Зламати — або врятувати. Він ненавидів себе за це. Бо кожен раз, коли він дивився на неї, питання змінювалося. Не «що ти зробила?», а «ким ти є?». І це було найгірше.

Нік знову підійшов до вікна. Тримай дистанцію, наказав він собі. Вона — частина справи. Але десь глибше він уже знав ця справа давно перестала бути просто справою. І Адам це відчув. Саме тому втрутився. Саме тому розізлив його так сильно. Нік усміхнувся без радості.

— Обережно, Ірен, — тихо промовив він у темряву. — Ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш.

І вперше за довгий час він не був упевнений, чи хоче він її зламати. Чи врятувати від себе.