Глава 6. Вечір

Зала була залита м’яким світлом, занадто теплим для місця, де збиралися люди з холодними усмішками. Ірен відчула це одразу — ще з порогу. Тут не розслаблялися. Тут оцінювали.

Олівія йшла поруч, впевнена, з легкою усмішкою людини, яка знає, куди і навіщо прийшла.

— Розслабся, — прошепотіла вона. — Це просто вечір.

Просто, — подумала Ірен і машинально оглянула залу.

Вона відчувала погляди. Довгі. Обережні. Ті, що затримуються на мить довше, ніж потрібно. Дехто впізнавав її. Хтось шепотів. Вона не чула слів, але відчувала інтонацію.

Її серце билося занадто голосно.

— Зараз буде невелика презентація, — сказала Олівія, показуючи в бік сцени. — Це важливо для спонсорів.

Ірен кивнула, хоча не зрозуміла — для яких саме.

Світло в залі повільно приглушили. Розмови стихли. На сцену вийшов чоловік у темному костюмі. Його обличчя було спокійним, майже байдужим.

Нік.

Ірен не знала, хто він. Але відчула це одразу — небезпеку, зосереджену й холодну.

— Дякую, що прийшли, — сказав він рівним голосом. — Сьогоднішній вечір присвячений пам’яті. І правді. Слово правда зависло в повітрі. На великому екрані за його спиною з’явилося відео. Спочатку — нічна дорога. Камера спостереження. Час у кутку екрану. Дата. Ірен відчула, як у неї похололи пальці.

— Це запис за кілька хвилин до аварії, — продовжив Нік. — Запис, який раніше вважали втраченим.

На відео було видно автомобіль. Її автомобіль. Він зупинявся. Майже повністю.
Пауза. Потім — рух. У залі хтось тихо ахнув.

Ірен дивилася, не кліпаючи. Вона не пам’ятала цього. Не пам’ятала зупинки. Але камера показувала саме це.

— Зверніть увагу, — голос Ніка був спокійний, майже ввічливий. — Автомобіль не гальмує раптово. Він уже сповільнений. Ніби водій… чекає.

Ні, — хотіла сказати Ірен.
Але звук застряг у горлі. Кадр завис. Потім — різкий рух. Зіткнення.

У залі запанувала тиша. Така густа, що вона тиснула на вуха.

— Це не остаточний доказ, — додав Нік після паузи. — Але це питання.

Він повернув голову в бік залу. І його погляд зупинився на Ірен.

— Питання до водійки, — сказав він.

Усі подивилися на неї.Світ ніби зсунувся. Обличчя розмилося. Зал став надто великим.

Я не пам’ятаю, — кричало в ній.
Я не знаю.

Але вона бачила екран. Бачила паузу. Бачила рух.

І найстрашніше — вона не могла довести, що це не було навмисно.

Хтось у залі прошепотів:

— Вона чекала…

Ірен відчула, як у неї підкосилися ноги. Вона повернула голову до Олівії.

Та стояла поруч. Занадто рівно. Занадто спокійно. Її обличчя не виражало нічого — ні здивування, ні підтримки. Лише напружене очікування. У цю мить Ірен зрозуміла: це був не вечір. Це була пастка. І вона — в центрі.

Тиша затягнулася.

Ірен стояла нерухомо, ніби її вирізали з простору. Вона відчувала погляди — сотні маленьких лез, спрямованих просто в неї. Хтось чекав виправдань. Хтось — зізнання. Але в неї не було ні того, ні іншого. Бо вона не пам’ятала.

Її мовчання виглядало як провина.

— Ви хочете щось сказати? — спитав Нік, не підвищуючи голосу.

Ірен відкрила рот — і не змогла видати жодного звуку. У голові було порожньо, тільки кадри з екрана, які не мали місця в її пам’яті.

Тоді з другого ряду хтось підвівся.

— Так, — пролунало чітко. — Я хочу.

Голоси в залі затихли.

Адам.

Він вийшов уперед, не поспішаючи. Його обличчя було спокійним, але в очах читалась напруга — не страх, а зосередженість людини, яка вирішила не відступати.

— Мене звати Адам, — сказав він. — Я перекладач. І я прийшов сюди як супровід Ірен.

Він обернувся до неї на секунду — не як до підсудної, а як до живої людини. Потім знову до Ніка.

— Те, що ми щойно побачили, — це монтаж, — продовжив він. — Камера без звуку. Без контексту. Без інформації про технічний стан авто, освітлення, швидкість, стан водія.

Нік ледь усміхнувся.

— Ви експерт?

— Ні, — спокійно відповів Адам. — Але я знаю, як працює мова. А відео — це теж мова. І ви зараз нав’язуєте інтерпретацію.

У залі хтось схвально кивнув. Хтось насупився.

— Вона мовчить, — зауважив Нік.

— Вона має право мовчати, — різко сказав Адам. — Особливо коли її публічно звинувачують без суду.

Ірен відчула, як у грудях щось стиснулося. Вперше за весь вечір — не від страху.

Він не доводив її невинуватість.
Він просто не дозволяв зробити з неї монстра.

— Якщо у вас є докази — звертайтесь до суду, — продовжив Адам. — А якщо ні — це не правда. Це шоу.

Нік подивився на нього довго. Занадто довго.

— Цікаво, — промовив він нарешті. — Ви дуже впевнені.

— Я впевнений лише в одному, — відповів Адам. — Пам’ять може зрадити. Відео — маніпулювати. А мовчання — не завжди означає провину.

Ірен не дивилася ні на кого. Вона дивилася в підлогу, на власну тінь, яка тремтіла.

Вона не знала, чи врятував її Адам. Але знала, що без нього — вона б упала.

Олівія стояла осторонь. Її пальці побіліли, стискаючи келих. Вона дивилася на Ірен і розуміла: пастка спрацювала не так, як планувалось. Бо тепер у цієї історії з’явився ще один свідок. І ще один голос. А Ірен… Ірен мовчала. І в цьому мовчанні було більше правди, ніж у будь-якому відео. Вона вийшла з зали останньою. Не тому, що не могла йти — просто не знала, куди саме. Коридор здавався довшим, ніж був насправді. Світло різало очі, а голоси за спиною звучали приглушено, ніби крізь воду. Ірен не плакала. Сльози вимагали ясності, а в неї її не було.На вулиці було холодно. Нічне повітря вдарило в обличчя різко, але не повернуло відчуття реальності. Машини проїжджали повз, фари ковзали по асфальту — і кожен спалах змушував її напружитись.

Зупинись, — наказала вона собі, але ноги не слухались.