Продовження. Глава 5. "Подруга"

***

Понад годину Олівія обирала меню для завтрашнього заходу. Ірен дедалі більше переконувалася: Олівія її обманює. Дівчина жодного разу не поцікавилася думкою Ірен — усе вирішувала сама, ніби роль Ірен у цій події була другорядною, майже формальною.

Ірен намагалася розгадати її план. Чи діяла Олівія самостійно, чи за чиєюсь вказівкою? А якщо не сама — то хто стояв за цим? Дружина Оскара? Але як саме вона могла помститися? Усе виглядало надто заплутано. Надто мало інформації.

— І так, час на шопінг, — весело промовила Олівія, ніби нічого не відбувалося.

— Так, гаразд, — важко зітхнувши, відповіла Ірен.

Вони підвелися й разом попрямували до виходу з ресторану.

— Я сьогодні вирішила не сідати за кермо, тож замовлю таксі, — пояснила Олівія.

— Ну гаразд.

Дзззз.

Задзвонив телефон Олівії.

— Так, любий?.. Добре… так, зрозуміла.

Дивна розмова, — подумала Ірен.
Цікаво, хто цей «любий».

— А, ось і таксі! — вигукнула Олівія, ніби навмисно перериваючи мовчання.

Приїхавши до торгового комплексу, дівчата зайшли до магазину, куди Олівія впевнено повела Ірен.

— Тут ми знайдемо все необхідне.

Після кількох примірок Ірен нарешті визначилася.

— Думаю, ось ця буде саме те, — сказала вона.

— Хм… так, вона тобі личить, — погодилася Олівія.

Сукня була темно-бордового кольору, з цупкої тканини. Довжина вище колін підкреслювала струнку фігуру й високий зріст Ірен. Довгі рукави й закрита шия створювали стриманий образ, але одна деталь робила сукню небезпечно привабливою — відкрита спина. Вона оголювала вразливість, делікатність і жіночність, які Ірен зазвичай ховала від світу.

— Чудово. Сукню обрали, наступний крок — салон краси, — з фальшивою радістю сказала Олівія.

Ірен напружилася. Їй не подобалася ця ідея. Увесь день Олівія безперервно з кимось переписувалася, відповідала на дзвінки, а після останнього стала помітно занепокоєною.

— Мабуть, це зайве. Я не бачу в цьому потреби, — обережно заперечила Ірен.

— Та ні, ти що. Збирайся, їдемо, — різко відрізала Олівія.

Ірен зітхнула. Вона розуміла: щоб дізнатися правду, доведеться терпіти й дочекатися завтрашнього вечора.

— У тебе якісь проблеми? — запитала вона.

— Ні. З чого ти взяла?

— Ти постійно напружена й з кимось переписуєшся.

— А… це коханий. Він у мене такий ревнивець, — нервово відповіла Олівія й відвела погляд.

Занадто нервово, — відзначила Ірен.

— Тобі потрібно оновити стрижку й зробити догляд, — швидко сказала Олівія. — А я піду поновлю манікюр. Побачимося завтра о 19:00. Бай.

Вона майже втекла до іншого кабінету, де на неї вже чекав майстер.

Ірен залишилася сама зі своїми думками. Інтуїція кричала: завтра йти на захід самій не можна. Але кого попросити?

Поки майстер працював, Ірен згадала Адама — друга ще з університету. Вони вчилися разом перші два роки, поки Адам не зрозумів, що журналістика — не його шлях. Він перевівся на інший факультет, вивчив п’ять іноземних мов і став перекладачем. Часто подорожував світом, але іноді повертався до Варшави.

— Слухаю, — відповів Адам на дзвінок.

— Адам, привіт. Це Ірен. Пам’ятаєш мене?

— Звичайно. Як ти?

— Добре. Ти зараз у Варшаві?

— Поки так.

— Чудово. Можеш мене виручити?

— Що потрібно?

— Піти зі мною завтра на один захід.

— Хм… ну гаразд. Щось сталося?

— Ні. Просто не хочу йти одна.

— Домовились. — усмішка чулася в його голосі.

— До завтра.

***

ОЛІВІЯ

Я не хотіла цього.

Це перше, що я повторюю собі знову й знову, ніби фразу можна стерти до дірок і вона стане правдою. Я не планувала тягнути Ірен до Варшави, не планувала робити її частиною цього бруду. Вона не мала тут опинитися. Це все — не для неї.

Але ж я теж не планувала, щоб Нік знайшов це.

Я ж усе продумала. Видалила, заховала, замела сліди. Я ж була обережною. Завжди була.
То як він дізнався?
Як він дістався до того, що навіть я сама намагалася не згадувати?

«Ти розумієш, що тобі загрожує?» — його голос досі звучить у голові. Спокійний, майже ввічливий. Такий, яким говорять люди, що вже тримають ніж, але ще не показали лезо.

Я розумію. Занадто добре.

Якби не Ірен, цього б не сталося, — ловлю себе на думці й одразу ж ненавиджу себе за неї. Ні, неправда. Це не через неї. Це через мене. Через мій страх. Через мої рішення. Через ту ніч. Через те, що я вирішила мовчати.

Але Нік не залишив вибору. Він завжди так робить — створює ілюзію вибору, коли насправді варіант лише один.

«Привези її у Варшаву. Ти ж хочеш, щоб усе залишилося між нами?»

Між нами.
Так легко сказати.

Я дивлюся на Ірен і ловлю себе на тому, що уникаю її погляду. Вона довіряє мені. Вона ще не знає, що я вже продала цю довіру — дешево, ганебно, але так необхідно для власного виживання.

Я підставляю її.
І водночас — рятую себе.

Хіба це не одне й те саме?

Я кажу собі, що їй нічого не загрожує. Що Нік просто хоче поговорити. Перевірити. Злякати.
Але ж я бачила його справи. Я знаю, як «просто поговорити» закінчується.

Якщо я не зроблю цього — він знищить мене.
Якщо зроблю — зраджу її.

Чому завжди так? Чому вибір завжди між поганим і ще гіршим?

Можливо, я переконую себе, що Ірен сильна. Вона розумна. Вона викрутиться. Вона завжди викручується.
Можливо, я просто шукаю виправдання, щоб не дивитися правді в очі: я використовую її як щит.

І найстрашніше — частина мене радіє.
Радіє тому, що тепер я не одна під прицілом.

Я ненавиджу цю частину себе. Але вона існує. Вона шепоче: «Ти хочеш жити. І це нормально».