Продовження. Глава 5. "Подруга"

***

Поїзд. Дорога до Варшави

Ірен вирішила, що часу в неї обмаль. Вона хотіла якомога швидше розібратися з цими загадками, тому без зволікань забронювала квиток на потяг і взялася збирати речі.
Наступного ранку, о 9:30, поїзд мчав тихою, засніженою колією.

Сидячи у вагоні, Ірен повністю поринула у свої думки, втративши відчуття часу. Лише різкий поштовх повернув її до реальності — вокзал, кінцева станція.
Вийшовши з поїзда, вона сіла в таксі й поїхала до своєї квартири, яку нещодавно залишила, не думаючи, що повернеться так швидко.

Відкривши двері, Ірен зупинилася на порозі. Погляд ковзнув знайомими стінами, і гіркі спогади про щасливі миті, що колись наповнювали це місце, боляче вдарили по серцю.

Дззззз.
Задзвонив мобільний.

— Так, — відповіла Ірен, піднімаючи слухавку.
— Привіт, ти вже у Варшаві? — це була Олівія.
— Так, щойно приїхала.
— Супер. Я чекаю тебе.
— Добре, надішли адресу повідомленням.
— Я вже все відправила. І замовила тобі таксі — воно буде через п’ять хвилин.
— Е-е-е… ок, — занепокоєно відповіла Ірен.

Вона не могла збагнути, як Олівія все це зробила так швидко. Наче стежила за нею.
Можливо, так і є.

Ірен відчула: її здогадки небезпідставні. Олівія замішана в цій історії.

— Все, чекаю, — сказала Олівія і вимкнулася.

Ірен засумнівалася, чи варто сідати в таксі. Але вона не знала адреси, куди їхати самостійно.
Пастка, — майнула думка.

Вийшовши з квартири, вона одразу побачила таксі, що чекало просто під будинком.

— Добрий день, — привіталася Ірен.
— Добрий, — сухо відповів таксист.
— А за якою адресою ми їдемо?
— Площа Трьох Хрестів, 10/14.

Ірен швидко ввела адресу в телефон і здивувалася: це був відомий ресторан у центрі Варшави.

Приїхавши на місце, вона вийшла з машини, озирнулася і зайшла всередину. Назустріч їй одразу підійшов адміністратор.

— Добрий день, пані Ірен. Прошу, проходьте. Пані Олівія вже на вас чекає.
— Добрий… — розгублено відповіла Ірен.

Звідки він знає моє ім’я?
Хто така Олівія насправді?
Хтось затіяв дуже складну гру.

— О-о-о, Ірен, нарешті ти тут! — Олівія одразу підійшла й обійняла її.
— М-м… так, я тут, — ніяково відповіла Ірен.
— Як доїхала? — запитала Олівія фальшиво-турботливим тоном.
— Нормально. Для чого я тобі потрібна?
— Мені потрібна твоя допомога з вибором меню на завтрашній вечір. А потім підемо підбирати тобі вечірню сукню.

Шок Ірен лише посилювався. Така кількість уваги з боку Олівії здавалася неприродною. Вона добре пам’ятала, якою та була раніше — людиною, яку цікавила виключно вона сама.

— У мене є відповідна сукня, не потрібно, — спробувала відмовитися Ірен.
— Ні, ти не розумієш. Вона тобі необхідна. На заході буде багато відомих людей. Це не просто мій день народження.
— Чому саме так?
— Ти ж знаєш, я не люблю тишу і «по-домашньому». Все має бути яскраво й цікаво.
— Зрозуміло… Ти впевнена, що я тобі справді потрібна завтра?
— Звісно. До того ж ти зможеш продовжити свою діяльність — домовитися про інтерв’ю з багатьма людьми.

Відчуття тривоги не полишало Ірен. Увага Олівії, гучне святкування, натовп людей — усе здавалося ретельно спланованим.
Але вона знала: якщо не піде до кінця, цей клубок ніколи не розплутається.