Глава 5. «Подруга»

7:43

Телефонний дзвінок.

Хто це може бути так рано?..

— Слухаю… — сонно промовила Ірен.

— Ірен! Я чекаю на тебе завтра. Допоможеш мені сьогодні ввечері завезти дещо в ресторан? — голос Олівії звучав надто впевнено, наче між ними не було жодних пауз у спілкуванні.

Олівія — «подруга». Принаймні так вона себе називала. Насправді ж Ірен бачила її лише двічі на рік — на конференціях, де її присутність була обов’язковою.

— Ем… Олівія? — Ірен остаточно прокинулася.

— Так, Ірен. Що з тобою? Я розумію, що зателефонувала зранку, але ти ж зазвичай бігаєш о шостій. Я подумала, ти давно на ногах.

— Стоп. Коли це я бігала? — здивування витіснило залишки сну.

— Ну як… місяців десять тому ти почала. Ще й мене кликала приєднатися.

— Дивно. Я цього не пам’ятаю. Олівія, я зараз у Кракові й повертатися до Варшави не планувала.

— Як це?! Ти ж пообіцяла допомогти мені з днем народження!

— Я? Ти впевнена? Ми ж бачились лише кілька разів на рік. Коли ми встигли так зблизитися?

— Ну як… після того інтерв’ю з Оскаром Мітчелом. Я ж була знайома з його дружиною і допомогла тобі все організувати. Відтоді ми й почали тісно спілкуватися.

Ірен завмерла.

— А ти пам’ятаєш, навіщо мені було потрібне саме це інтерв’ю? — обережно запитала вона.

— Ірен, ти якась дивна…

Пазл не складався. «Подруга», яка нічого не знала про її втрату пам’яті. Якщо вони справді були близькі — як таке можливо?

— Просто скажи.

— Та… не знаю. Ти ж у нас завжди зайнята.

Ірен зробила глибокий вдих.

— Добре. Я потрапила в аварію. Була в комі кілька місяців. Частина мого життя суцільна темрява. Я нічого не пам’ятаю, — нарешті сказала вона.

— Ой… мені так шкода, — відповіла Олівія. Надто швидко. Надто рівно.

— Так, — сухо кинула Ірен.

— Але… якщо ми так добре спілкувалися, як я могла не знати?

— Ммм… ну… я ж увесь цей час була… в Америці. Інший часовий пояс. Я не хотіла тобі заважати, знаю, яка в тебе робота. Тобі треба було висипатися.

Брехня звучала незграбно.

Ірен одразу зрозуміла: Олівія вигадує все на ходу. Та замість викривати її, Ірен вирішила підіграти. Адже саме ця дівчина познайомила її з Оскаром Мітчелом. Якщо правда існує — вона поруч із Олівією.

Їм доведеться «подружитися» заново.

— Знаєш, я не маю звички підводити, — спокійно сказала Ірен. — Завтра зранку сяду на потяг і буду у Варшаві. Допоможу тобі. Заодно зміню обстановку.

— О, супер! Я так рада. Скину адресу повідомленням. Бувай!

— Бувай.

Дзвінок обірвався.

— Ну що ж… гра почалася, — прошепотіла Ірен.

Вона знала: діяти треба тихо. Обережно. Час покаже правду. Можливо, вона лише маріонетка в чиїхось руках. А можливо — у власних.

Відчуття, що вона вбивця, не полишало її ніколи.
Як тінь, від якої неможливо втекти.