Продовження. Глава 4. Дім

***

Дівчина вирішила написати все, що першим спадало їй на думку, виконуючи завдання. Завершивши його раніше, Ірен почала оглядати робочий стіл психолога. Різні статуетки, сімейна фотографія, акуратно складені канцтовари — усе здавалося стандартним. Та увагу дівчини привернула одна дрібна деталь: картка, що лише краєчком виглядала з-під клавіатури.

Навіщо приховувати звичайний папірець із записами? — подумки запитала себе Ірен.

— Ітак, бачу, ви закінчили, — перервала її роздуми психологиня.
— Так, — сухо відповіла дівчина.
— Тоді прошу, розкажіть мені.

Без особливого ентузіазму Ірен коротко переказала написане.

Попрощавшись із психологом, вона попрямувала до автомобіля. Думки роїлися в голові, і через це дівчина не помітила, як до неї підійшов детектив.

— Зачекайте, — почувся голос за спиною.

Ірен не обернулася одразу. Вона зупинилася, повільно видихнула й лише тоді повернула голову.
— Ви мене переслідуєте?

— Ні. Якби переслідував — ви б уже знали, — спокійно відповів він.

Вона міцніше стиснула ремінець сумки.
— Тоді говоріть швидко.

— Просто хочу поговорити. Без протоколів. Без тиску.

— Ви детектив. У вас не буває «без тиску».

На мить він усміхнувся — майже непомітно.
— Саме тому я пропоную каву, а не допит.

— Кава не змінює суті, — сухо кинула Ірен. — Але гаразд.

У кав’ярні Нік поставив чашки на стіл і сів навпроти. Вона не торкнулася своєї.

— Ви завжди так дивитесь на людей, — мовив він, — ніби вони вже винні?

— Лише на тих, хто ставить зайві запитання.

— Тоді я ризикну, — він нахилився трохи ближче. — Ви щось згадали про мого брата?

— Ні.

— Ви відповіли занадто швидко.

— Бо відповідь не змінюється.

— А якщо зміниться?

Ірен повільно підняла на нього очі.
— Тоді я сама про це скажу. Не вам.

— Чому?

— Бо ви не слухаєте. Ви чекаєте, коли я помилюся.

Кілька секунд тиші.

— Ви не п’єте каву, — зауважив Нік. — Боїтеся?

— Ні.

— Отрути?

— Контролю, — спокійно відповіла вона. — Ви хочете, щоб я розслабилась. Люди тоді говорять зайве.

— А ви — не з тих, хто говорить зайве?

— Я з тих, хто мовчить, коли це рятує.

— Себе?

— Пам’ять.

Він відкинувся на спинку стільця.
— Амнезія — зручна річ.

Ірен різко підвелася.
— Ви плутаєте зручність із виживанням.

— Я не хотів…

— Ви завжди хочете. Просто прикриваєтесь турботою, — її голос став холодним. — Я відповіла на ваше запитання. Більше мені сказати нічого.

— Ми ще не…

— Ні, — перебила вона.

Вона розвернулася й пішла, не озираючись.

Підійшла до автомобіля, завела мотор і рушила додому. Туди, де було спокійно… але водночас приховувалося так багато загадок.