Продовження. Глава 4. Дім

***

Ірен зрозуміла: на відновлення спогадів потрібні місяці, а можливо — роки.

У неї ж не було нічого, крім порожнечі в голові й гострого відчуття, що час спливає. Правду потрібно дізнатися негайно. За будь-яку ціну.

Вона вийшла з дому, прямуючи на консультацію до психолога, й інстинктивно озирнулася. Подвір’я було порожнім. Занадто порожнім. Переконавшись, що за нею ніхто не стежить, підійшла до автомобіля.

Лікарі називали її стан дивом, хоч і стриманим у формулюваннях. Мозок майже не зазнав незворотних ушкоджень — місяці у комі забрали пам’ять, але не навички. Реабілітація була короткою, болісною, з обмеженнями й постійним наглядом. Їй дозволили водити лише недовго й обережно, ніби це могло повернути контроль над життям. Ірен знала: вона ще не готова — але й чекати більше не могла.

Ірен сіла за кермо, змушуючи себе не думати про аварію, хоча холодне відчуття тривоги вже повзло під шкірою.

Коли вона кинула сумку на пасажирське сидіння, ключі вислизнули з рук і дзенькнули об метал. Ірен нахилилася — і в ту ж мить завмерла. Під сидінням щось темніло. Телефон.

Серце вдарило сильніше.

Вона підняла його тремтячими пальцями. Сумнівів не залишилося — це був її телефон. Той самий. Той, що зник після аварії.

— Але ж… — прошепотіла вона.
— Мама казала, що він знищений…

Ірен натиснула кнопку живлення. Екран спалахнув. Пристрій був цілий. Працював. Наче його ніколи й не торкалася катастрофа. Лише одне було не так — телефон вимагав пароль.

Інший.

Холод стиснув груди.

— Хто… — видихнула вона. — Хто його змінив?

Вона ввела кілька знайомих комбінацій. Нічого. Знову й знову — марно. Це було зроблено навмисно. Хтось не просто сховав телефон. Хтось подбав, щоб вона не змогла зазирнути всередину.

Ірен повільно випрямилася. В голові одна за одною спалахували думки, небезпечні й лякаючі.

Мати.
Батько.
Або вони разом.

Спогад про підслухану розмову вдарив, мов постріл. Вони знають. Вони завжди знали. І весь цей час приховували від неї щось значно важливіше за спогади.

Ірен зблідла. Холод, липкий і повзучий, ковзнув уздовж спини, змушуючи її затамувати подих.

Телефон у її руках раптом став важчим за будь-який доказ.

Правда була всередині.
І хтось зробив усе, щоб вона туди не дісталася.