Глава 4. Дім

Тиждень потому

Ірен перебувала в незрозумілих для себе почуттях. Тиждень роботи з психологом, на її думку, не дав жодного результату. Пам’ять навідріз відмовлялася відкривати навіть крихітні фрагменти минулого. Щоразу, коли вона намагалася пригадати щось важливе, думки, які могли б дати відповіді на всі запитання, карколомно зникали під щільною «завісою».

— Доню, сніданок! — вигукнула мати.

— Спускаюся, — відгукнулася Ірен.

Вийшовши з кімнати, дівчина попрямувала на кухню.

— Ммм, як смачно пахне, — з легким відчуттям голоду сказала вона.

— Так, це твій улюблений омлет, а до кави — шоколадний кекс, — з гордістю відповіла мати.

— Ти найкраща, — Ірен обійняла її.

— Ну ж бо, сідай, бо все охолоне й уже не буде таким смачним, — заметушилася жінка.

— Я скуштую це в будь-якому вигляді, бо воно неймовірне, — сказала дівчина, куштуючи сніданок.

— Підлабузниця, — з усмішкою відповіла мати, відчуваючи радість від того, що доньці вдома краще і настрій у неї світліший.

***

Після повернення додому Ірен часто мучили кошмари. Мати чула, як донька не спить ночами, але розуміла: це потрібно пережити. Психолог порадила Ірен не вживати снодійні, окрім крайніх випадків — у снах пам’ять могла дати відповіді на всі її запитання.

Та сон повторювався лише один. У ньому чоловік, якого вона, здавалося, вбила, кричав на неї, змушуючи згадати. Ця думка так глибоко оселилася в її голові, що мимоволі Ірен почала сприймати її як правду.

***

Стук у двері.

— Цікаво, хто це з самого ранку? Піду відчиню, — здивовано промовив батько, підводячись.

Він відчинив двері й побачив детектива, який розслідував справу Ірен.

— Добрий день, — привітався той.

— Добрий ранок. Що змусило вас приїхати аж у Краків та ще й так рано? — сердито відповів батько.

— Хто там, любий? — підійшла мати.

— Детектив, — сухо сказав чоловік.

Почувши це, Ірен відчула хвилю страху й злості. Справу було закрито, всі необхідні розслідування проведено, висновок однозначний — нещасний випадок через погодні умови. Чому ж цей детектив не дає їй спокою?

— Можна мені поговорити з пані Ірен? — запитав детектив.

— Ні, — категорично відповів батько.
— Розслідування закрито. Я не дозволю, щоб хтось знову допитував мою доньку. Вона живе далі без спогадів про цю ситуацію.

— Ситуацію? — обурився детектив.
— Ви називаєте ситуацією вбивство невинної людини?

— Це могло статися з кожним. Життя непросте, і ми тут лише на певний час. Тож дайте іншим прожити його спокійно. До побачення, — різко відповів чоловік.

— Ні, зачекайте! — вибігла з кухні Ірен.
— Чого ви від мене хочете? Слідство закрите. Забудьте мене й усе, що сталося, і зникніть назавжди! — кричала вона.

— Забирайтеся звідси! — крикнув батько й грюкнув дверима.

Ірен перелякано подивилася на батьків, вибачилася за крик і пішла до своєї кімнати.

Три години потому

Від пережитих емоцій дівчина заснула. Прокинувшись, вона спустилася на кухню, щоб випити води, і мимоволі почула розмову батьків.

— Ти впевнений, що ті ліки, які вона приймає, не дозволять пам’яті повернутися? — тихо запитала мати.

— Так. Лікар сказав, що так буде краще для неї. Хто знає, що станеться з її психікою, якщо вона все згадає. А так вона нічого не пам’ятає — і це на краще. Ірен відновлюється, частіше посміхається. Ми зробимо все, аби їй було добре. Все інше — неважливе, — відповів батько.

— Ти маєш рацію. Головне — наша дівчинка, а решта нас не стосується, — сказала жінка.

Ірен перехопило подих. Її батьки брехали. Насправді ніхто не знав, що сталося тієї проклятої ночі. І найголовніше — чи є вона вбивцею… чи ні.