Продовження. Глава 3. Ірен

***

Три тижні потому

— Сьогодні день вашої виписки. За всіма показниками ви здорові, — лікар вимовляв це спокійно, майже буденно, ніби мова йшла не про людину, чия пам’ять розсипалася на уламки.
— Дякую, лікарю, — відповіла Ірен, не підводячи погляду.

— Я наполягаю: про роботу забудьте щонайменше на три місяці. Ніяких стресів. Тільки спокій, — додав він після короткої паузи.
— Звісно, — її усмішка була механічною, відрепетируваною.

Спокій. Слово прозвучало майже знущально.

Минуло три тижні від тієї ночі. Від тієї темряви, що розірвала її життя навпіл. Та жах не відпускав. Він оселився всередині, ховався в паузах між думками, повертався шепотом знайомого голосу. Надто знайомого. Надто рідного.

Ірен знову й знову прокручувала уривки спогадів, які не складалися в цілісну картину. Чи могла вона жити подвійним життям? Бути коханкою, брехати всім — і собі? А найгірше… чи могла вона вбити людину, яку любила?

Від цієї думки стискало груди. Який біль, який страх здатен штовхнути на таке?

Це пастка, — подумала вона.
Мої думки — мов липка павутина. Чим більше я намагаюся вибратися, тим сильніше вона стискається.

— Люба, пробач, ми затрималися, — мати майже вбігла до палати, в очах — тривога, яку вона намагалася приховати. — Ти довго чекала?
— Ні, — надто швидко відповіла Ірен. — Я вже готова.

Вона підвелася, але на мить світ хитнувся. Чи то слабкість, чи то страх повертатися туди, де правда могла чекати за кожним кутом.

— Тоді поїхали, — тихо сказала мати.

***

Аеропорт. Металевий блиск. Гул голосів. Літак, що мав відвезти її додому — або глибше в минуле, яке вона так боялася згадати.

Ірен дивилася у вікно, стискаючи підлокітник. Дім більше не здавався безпечним місцем. Він був точкою відліку. Там усе почалося. Там могла ховатися відповідь.

Пам’ять мовчала. Але Ірен знала — це мовчання тимчасове.

Життя готувало їй удари, і найболючіший з них ще попереду. Бо правда не зникає безслідно. Вона чекає. Терпляче. У темряві її власної свідомості.