Пробудження Глава 1. Лікарня

Всі персонажі, імена, прізвища та події, описані в цій книзі, є вигаданими. Будь-які збіги з реальними людьми, подіями або місцями випадкові.

Біла палата. Ліжко серед пустої кімнати. На ньому лежала дівчина з заплетеним у косу світлим волоссям. Лице дівчини біле як сніг.

Ірен Філіз, відома інтерв’юерка з Варшави, чомусь опинилася тут — в Німеччині, після автокатастрофи, в якій загинув відомий футболіст, з яким вона була в машині.

Медсестра увійшла, перевірила датчики і капельницю.

Дівчина повільно розплющила очі.
— Ммм… як боляче… — прошепотіла вона.
— Де я? — запитала.
— Тихо… Ви в лікарні. Ви були в комі, але все добре. Я покличу лікаря.

Медсестра вийшла, і Ірен обстежила палату. Було важко тримати голову, очі поволі сльозилися від світла. Через велике вікно виднівся морозний день, сніг падав товстими пластівцями.

Двері раптом відчинилися. В палату увійшов високий чоловік із сивим волоссям.
— Радий бачити вас притомною, Ірен, — сказав він, і його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася тиха напруга.
— Дякую… — ледь чутно промовила дівчина.
— Що зі мною трапилось? — запитала вона, намагаючись контролювати тремтіння в голосі.

— Ви потрапили у серйозну аварію. Ремінь безпеки врятував вам життя. Як почуваєтеся?
— Голова… і яка аварія? Де? Коли?

Лікар уважно дивився на неї. Амнезія. Всі ознаки налице.
— Що пам’ятаєте останнім?
— Ммм… квітень 2025 року… Я збиралась на інтерв’ю… Потім хотіла поїхати до батьків у Краків… Це сталось у поїзді?

— Не лякайтеся. Сьогодні січень 2026-го. Аварія сталася в Берліні 10 липня 2025 року.

Серце Ірен здригнуло. Лікар помітив її переляк, але лишився спокійним.
— Все буде добре. Я зателефоную вашим батькам — вони тут в Берліні. Медсестра візьме аналізи, і ми будемо пильнувати ваш стан.

Він вийшов, залишивши Ірен на самоті. Темрява думок тиснула на неї, і вона майже не помітила, як постукали у двері.

— Доброго вечора. Детектив Нік Хілс, — оголосив чоловік.

Ірен уважно роздивилася його: близько 45 років, русяве коротке волосся, легка щетина. На ньому була біла сорочка, темно-сині джинси, пальто, а зверху — лікарський халат.

— Доброго? — запитала вона, голос тремтів.
— Лікар розповів про ваш стан. Ми чекали на ваше пробудження пів року. Тепер маю задати кілька питань про аварію.

— Добре… але я нічого не пам’ятаю, — тихо промовила Ірен.

Детектив присів на стілець біля ліжка. Його погляд пронизував, мов лід, холодний і суворий.
— З ким ви були в машині?
— Не пам’ятаю… Лікар сказав, що з чоловіком.
— Хто він? Які були у вас стосунки?
— Не пам’ятаю…
— Ви знаєте, що він загинув?
— Так…

— І ви були за кермом. Чоловіка звали Оскар Мітчел. Відомий футболіст, сім’янин, мав дружину та двоє дітей.

— Стоп! — Ірен розплакалася. — Я нічого не розумію!

— Ви розумієте, в якій ситуації перебуваєте, Ірен? — натиснув він.

Сльози потекли рікою. Дівчина кричала:
— Я не винна! Я не могла! Я нічого не пам’ятаю!

Медсестра та лікар кинулися заспокоювати її, а детектив пішов. Перед виходом він кинув погляд назад:
— Я ще повернуся. І обов’язково дізнаюся, хто ти… і чому вбила мого брата.

Ірен зрозуміла одне: не пам’ятаючи нічого, вона може стати винною навіть без власної провини. Чи зможе вона дізнатися правду, що ховається лише в її пам’яті? А можливо, усвідомлюючи наслідки, вона вже свідомо збрехала, щоб уникнути відповідальності?