Глава 1 ЗНАЙОМСТВО

Особлива подяка онуці Алісі за чудовий малюнок Бумбозямчика

День в Ії був зовсім колючий. На майданчику всі з кимось гралися. Хлопчик у синій кепці запускав машинку по калюжі. Дві сестрички будували замок із піску. Навіть маленька Марічка, яка зазвичай сиділа на лавці, сьогодні бігала разом зі своєю сестричкою.

А Ія, кароока дівчинка з копицею рудого волосся, якій зовсім недавно виповнилося п’ять років, усе стояла біля гойдалки й ліниво колупала носком сандалика пісок. Як їй хотілося погратися новими іграшками! Особливо тим величезним зеленим динозавром, якого міцно тримав той рудий хлопченя біля гірки. Але ніхто так і не запропонував:

— Хочеш погуляти з нами?

Кілька разів Ія хотіла сама підійти до дітей, але щоразу передумувала. «А що, як вони мені відмовлять?» — міркувала дівчинка.

Тож Ія сумно зітхнула й попрямувала додому. Удома була мама, смачно пахло вечерею і здавалося, що лише тут можна бути в безпеці — поруч із нею.

— Мама обов’язково придумає щось цікаве, — пообіцяла Ія сама собі.

Але, побачивши доньку, мама сказала, нашвидку взуваючи туфлі:

— Пограйся сама, добре? Я трохи поспілкуюся із сусідкою.

Коли за нею зачинилися двері, у квартирі стало тихо-тихо. Тільки годинник на кухні цокав дуже голосно: «Так-так-так».

Ія залізла з ногами на стілець і насупилася. Вона давно просила собаку — маленьку, навіть не дуже розумну, але щоб із нею можна було хоча б іноді гратися. На жаль, мама щоразу навідріз відмовлялася:

— Мені, Іє, і тебе з головою вистачає.

Дівчинка трохи позітхала своїм думкам та пішла в кімнату, щоб помалювати. Це їй подобалося найбільше у світі, навіть значно більше, ніж дивитися мультики. З відчуттям радості, яке вона отримувала від малювання, могло позмагатися хіба що морозиво в шоколаді з горіхами.

Сум налякався, побачивши фарби, баночку з водою та пензлики, й відступив.

Ія вмочила пензлик у жовту фарбу. На папері з’явилася кругла пляма. Потім — зелені очі. Одне велике, друге — трохи менше. Фіолетовий чубчик, схожий на гребінець півня, але розташований не вздовж, а впоперек, так кумедно стирчав, що Ія мимоволі усміхнулася. По боках від чубчика втиснулися два маленьких вуха. Декілька кучерявих волосинок на лобі та великий хвилястий рот довершили монстрика.

Але... Чогось не вистачало.

Ія старанно гризла пензлик.

— Хм... — замислилася дівчинка.

Монстрику бракувало чогось важливого.

— Ох, треба додати ніжки та лапки, а то як він буде гратися!

Вона швидко домалювала дві коротенькі ніжки та тоненькі лапки з трьома пальцями на кожній.

Монстрик вийшов кумедний, схожий на сердитий пухкий лимон.

— Якийсь Бумбозямчик! — усміхнулася Ія.

Як раптом вона випадково зачепила рукою склянку. Хлюп! Хлюп! Вода розтікалася по столу так швидко й невблаганно, що всі спроби її зупинити закінчилися мокрою підлогою та килимом.

— Ой-ой-ой...

Губи Ії скривилися й затремтіли.

«Мама… мама буде сваритися... І тато навряд чи похвалить», — майнула думка в голові дівчинки.

Ії здалося, як сірі хмари низько нависли над нею. Очі розширилися й наповнилися сльозами, які градом покотилися по щоках і закапали прямо на малюнок. Горе дівчинки з кожною миттю ставало все більшим і більшим.

Але раптом...

Намальована лапка висмикнулася з аркуша. Потім інша.

Ія миттю сховалася за стілець.

Крекочучи, монстрик вилазив із паперу, а коли нарешті вибрався, обтрусився й сів на край аркуша. Усе це виглядало зовсім нереально.

— Ох і мокро тут! — пробурчав він.

Ія заплющила очі. Потім відкрила.

Бумбозямчик нікуди не зник. Він обтрусив лапки, поворушив вухами й сердито глянув на калюжу. Невпевнено став на ноги та озирнувся навколо. І раптом помітив перелякане око, що визирало з-за стільця.

Бумбозямчик помахав маленькою лапкою.

Ія тихенько пискнула.

Рот Бумбозямчика розтягнувся в пустотливій усмішці, і в ньому показалися маленькі гострі зубки. Його очі весело заблищали.

Серце Ії калатало так голосно, що їй здавалося, що Бумбозямчик теж його чує.

— О! — звернувся він до дівчинки. — Ось ти де... Привіт! А ти хто?

— Ія, — ледь чутно мовила дівчинка.

— Отакої... Ія... — він знову сів на край аркуша. — Ти мене ледь у сльозах не втопила!

Ія лише знизала плечима.

— Це ти мене таким намалювала? — розпитував монстрик.

Ія несміливо кивнула.

— Ну, тоді в тебе дивний смак, — серйозно сказав Бумбозямчик. — Але я собі навіть подобаюся. Хоча чому я такий жовтий, ніби лимон? — задумливо продовжив монстрик.