Перша і остання

На вулиці стояла моторошна погода. Вже тиждень йшли дощі. І про те, що на вулиці була зима нагадував лише відкидний календар, прибитий до стіни біля вікна. Сніговий візерунок під цифрою чотирнадцять, немов дражнився, зображаючи, яким повинен бути останній місяць зими.

Але, на жаль, в Лондоні дуже рідко можна було зустріти сніг. І хоч дощ для місцевих жителів був чимось абсолютно звичайним, молодий Вольф Коді ненавидів цю погоду. І вважав за краще сидіти вдома біля каміна в своєму кабінеті, вивчаючи величезні фоліанти, де століттями збиралася інформація про різні магічних обряди, які він вивчав не перший рік.

Це був досить привабливий юнак з блідою шкірою й копицею чорного довгого волосся, яке хвилями опускалося на плечі. Він сидів у строгому діловому костюмі й нікуди не поспішав, адже на ці дні в нього нічого не було заплановано.

До кабінету увійшов дворецький з підносом, на якому стояла чашка кави. Аромат її вмить заповнив невеликий кабінет.

- У Вас є ще якісь побажання? - запитав він, поставивши тацю на стіл.

- Дякую, Джозеф, можеш бути вільний, - Вольф відірвав погляд від тексту та подивився на дворецького. - Хіба що, є в мене до тебе одне питання.

- Скільки завгодно, містер Коді, - дворецький підійшов ближче й сів на вільний стілець. - Вас щось турбує?

- Точніше сказати, хтось, - кивнув Вольф та відкинув пасмо волосся з лиця. - Анна поводиться дуже дивно.

- Дивніше звичайного? - не без сарказму запитав Джозеф.

Можливо, інший би дворецький не дозволив собі так поводитися з господарем, але у Джозефа прав було трохи більше. Завдяки тому, що до повноліття містера Коді, він припадав своєму господареві опікуном. Та виховував його в строгих англійських традиціях, як того велів заповіт його предків.

- Ну, можливо, - Вольф зачинив фоліант та відклав його убік. - Річ у тім, що я сьогодні зателефонував їй. В неї був незвично веселий настрій. Але він швидко змінився, й вона кинула слухавку. А потім і зовсім перестала відповідати на дзвінки.

- І про що ж Ви таке з нею балакали, що юна міс Шерман далеко не вперше вирішила показати свій характер? - посміхнувся дворецький та почав витирати пил на книжковій шафі. - Не знаю, навіть, кому з вас співчувати. Її тендітній психіці. Або Вашим нервам, які колись закінчаться.

- Думаєш, я психану й кину її? - Вольф піднявся й подивився у вікно. - Погано ти мене знаєш.

- По-перше, я виховував Вас з дванадцяти років та встиг добре познайомитися з особливостями вашого внутрішнього світу, - Джозеф обернувся з піпідастром в руці й помахав їм в бік господаря маєтку.

- А по-друге? - Вольф Коді відійшов в сторону, щоб не потрапити в хмарку пилу, який злетів з різнокольорових волосинок.

- Психану - це не гідне слово майстра магії, - повчальним тоном додав дворецький та продовжив боротися з пилом.

Вольф лише закотив очі на це зауваження. Дворецький не був таким старим. Йому ще не було й п'ятдесяти років, а поводився він часто як занудний старий. Хоча, можливо, на його манери позначалася його посада. У цьому Вольф в свої вісімнадцять років ще не встиг розібратися. Втім, йому й не до цього було в юні роки.

- Може, краще, порадиш щось? - юний майстер магічного мистецтва поставив фоліант на місце та вимогливо втупився на дворецького.

- На жаль, з тих пір, як Ви стали повнолітнім, я не маю права говорити Вам прямо, що Ви рідкісний роззява та очманілий юнак, - Джозеф розтягнувся в хитрій посмішці. - Можу, лише, порадити подивитися на календар. А якщо цього Вашому забитому чарівними формулами мозку буде недостатньо, пропоную включити телевізор та дізнатися, яке сьогодні свято.

Вольф невдоволено прогарчав та подивився на календар. Спочатку він нічого не зрозумів. Найзвичайнісінький день. Субота. Чотирнадцяте.

В голові немов вибухнуло усвідомлення того, що він забув привітати Анну з Днем святого Валентина. Виявлялося, образа дівчини була повністю обґрунтованою.

Юнак скривився й розтер обличчя руками. Він почав придумувати, як вийти з цієї ситуації, щоб Анна пробачила його.

- Цікаво, я встигну сьогодні купити їй що-небудь в подарунок? - вголос розмірковував він. - Думаю, треба купити щось велике, щоб вона здивувалася й забула свою образу.

- Ну, звичайно, купіть їй ведмедя розміром в свій зріст, і це буде кращою заміною для неї, - дворецький відклав убік піпідастр, обтрусив руки й спустився з табуретки, за допомогою якої діставав до верхньої полиці в шафі. - Думаю, доведеться придумати Вам щось більш витончене, щоб здивувати її.

  - Та чим її здивувати? - Вольф розвів руками. - За шість років я так і не зрозумів, що їй треба.

- Ну, думаю, вона потребує надійної опори й захисту, як більшість дівчат її віку, - дворецький уважно подивився на Вольфа. – Та, й, Вам пора визначитися з деякими питаннями, які відволікають Вас від роботи.

- Ти натякаєш, що я повинен зробити їй пропозицію? - у Вольфа від подиву розширилися очі. - Але, ми ще молоді. І, напевно, не готові до цього.

- Як знаєте, містере Коді, - Джозеф знизав плечима. - Моїм обов'язком було, лише, дати пораду. А тепер, вибачте, мені час відправитися на кухню, щоб приготувати вечерю.

Вольф кивнув та провів поглядом дворецького.

Звичайно, про те, що їм з міс Анною Шерман давно пора визначитися в їх відносинах, він замислювався часто. Але весь час здавалося, що створювати сім'ю ще рано. Адже стільки ще всього попереду. З іншого боку, головним обов'язком в його житті було контролювання темних сил. А з такою посадою довго не живуть. Тож, можливо, тягнути з пропозицією було не варто.

Гублячись у своїх думках, він зателефонував своїй помічниці Кетрін, з якою співпрацював з минулого року. Дівчина була зовсім молодою й вітряною. Зрозуміло, порад від неї чекати було нерозумно. Зате, вона добре ладила з Анною й могла домовитися з нею про їхню зустріч.

- Вольф, вибач, я сьогодні зайнята, - Кетрін підняла слухавку й без привітання поставила співробітника перед фактом. - Всі питання, будь ласка, відклади до понеділка. У мене ці вихідні не зовсім вільні.