16. Надто слабкий, щоб втекти від тебе...

За хвилин десять, не надто радісно Ніком прийняті “шуліки”-журналісти почали розїжджатись, сам Тигр вже йшов до хати, та просто перед ним в двір влетів невеликий мікроавтобус з лого його “тигра” на капоті. 

З нього на ходу вилетіла Аліна і повисла на шиї Ніка. Улі добре було видно її обличчя з несправжньою тривогою і такою ж несправжньою посмішкою. Губи дівчини ворушились, та слів не чути було. Однак, від самого її вигляду Улі стало противно на душі, що вже й той чудодійний чай не допомагав. А від Ніка взагалі хотілось відтягнути її за вибілені шовкові пасма. Теж несправжні, як і та посмішка…

Врешті, коли шум-гам на вулиці застиг, Нік, Аліна та високий бородатий хлопець, певно музикант Ніка, зайшли до хати. 

– Вибачте за цей дурдом. Я не знав, що буде такий ажіотаж. – розгублено поправаляючи волосся сказав господині. 

– Ти не винен, хлопче, сідайте пообідаєте на дорогу. – метушачись біля печі, відповіла та, навіть не дивлячись в сторону Тигра. 

– Дякую, та нам треба їхати. І так довго в ваших краях. 

Нік говорив до господині, а Уля старанно робила вигляд, що перевіряє вміст своєї сумки. На дні знайшла розряджений телефон, пішла попросила до нього зарядний пристрій, та певно, її старенький помічник промок, бо ні заряджатись, ні вмикатись не хотів. 

Уля кинула його в сумку (ну не тут же лишати?) і так  застигла посеред кімнати, не знаючи, що робити. 

Нік говорить про те, що треба їхати. Тобто тур і конференцію в Угорщині не відмінили, і вона йому потрібна? Може й так, та ж він нічого не сказав…

 – Улю, ти вже переодяглась? Молодець, та все одно по дорозі заїдемо і поновимо гардероб нам. – нарешті помітив її. – І я пам'ятаю, що винен тобі новий пуховик. І… – розгубився на мить – взагалі дуже багато що винен. Уля нас врятувала! – це вже Аліні і хлопцеві, що після слів Ніка з цікавістю глянув на Улю. 

Та Уля не чула. Якось надто двохзначно прозвучали його слова, а те, як Нік на мить знітився підтвердило найгірші її думки. Він соромиться того, що було, хоче від неї спекатись, та ще не знає як. Ну, або совість мучить. Ось відкупиться подарунками, та й спровадить геть…

За хвилин двадцять господиня дому спакувала їм величезний пакет з пирогами та ще чимось, що пахло так смачно, аж що аж шлунок голодним спазмом зводило. 

Нік метушився, комусь дзвонив з привезеного смартфона, говорив з водієм та бородатим хлопцем, щось швидко кидав Аліні, що мов хижа щука за карасем водила очима за ним та з погано схованою неприязню подивлялась на Улю. 

Як виявилось, їх пілот знепритомнів по дорозі, його знайшли мисливці, та поки до везли до лікарні, поки він прийшов до тями, вже час минув. А коли підозріливий пастух, що їм зустрівся, подзвонив до поліції, то там швидко склали два плюс два, та приїхали в селище вже з журналістами. А автобус Ніка з апаратурою по дорозі відкликали назад, тому він так швидко зміг доїхати до них. 

І тепер ним, настільки зрозуміла Уля, треба було їхати в Будапешт, концерти і конференцію там вдалося перенести. І начебто Нік не збирається її звільняти, що, мабуть, добре. 

З такими думками Уля тихо висковзнула з хатинки, бо захотілось трохи побути наодинці з собою. Дощ вже закінчився, на вулиці було прохолодно і легко дихалось. Пахло хвоєю, сіном, і трохи терпким кінським духом. Бродячи по невеликому садочку, Уля бачила, як Нік та бородатий хлопець щось складали в мікроавтобусі, певно, готуючись до довгої дороги. 

Уля намагалась стояти трохи віддалі, та не потрапляти на очі. Якось не знала, як в ті очі дивитись, та чого чекати. 

Коли Нік з хлопцем пішли в хатинку, Уля побачила червонюще яблуко на яблуні, потягнулась до нього. Вигляд і аромат рум'яного бока нагадали дитинство. 

Поки вгризалась в хрумку мякоть, не відразу помітила ще одне авто, що заїхало в двір. Назустріч маленькому седану вийшла з хати Аліна. 

Улю дівчина не бачила, бо про щось швидко говорила з пасажиром автівки. За мить з неї вийшла вродлива білявка з мікрофоном. 

“Ще одні акули пера” – зрозуміла Уля і вже хотіла піти до хати, та випадково почула розмову гості з Аліною. 

– Розкажіть про нову супутницю Ніка. Про неї вже всі сайти кричать. Хто вона, його дівчина?

– Ні, що ви! – презирливо скривилась Аліна. – Таких дівчат у Ніка після кожного концерту – зграями. Певно, новий його трофей, розважиться та й забуде…

Яблуко викотилось з рук і шурхнуло в жовте листя. А ноги наче до землі приросли. Уля застигла. Здавалось,в якусь мить і дихати стало важко. Тому просто стояла і ловила ротом повітря, мов риба на березі.

“А що ти думала? Хто він,а хто ти!” – прошипіла до себе, самими губами. “Ну побули трохи разом, зблизив вас трохи отой екстрім. Надягла рожеві окуляри, то тепер і радій”.

Коли трохи рівніше забилось серце, Уля чомусь згадала улуюблену сою пісню з репертуару Ніка:

“Я надто слабкий, щоб втекти від тебе!

Не відмовиться від світла той, хто бачив небо.

В твоїх очах…”

Тільки тепер слова звучали надто неприродно, та навіть цинічно…