15. Приїхали!

Уля геть не хотіла прокидатись. Тягучий, солодкий, мов улюблене карамельне морозиво сон все ще не відпускав. Не відкриваючи очей, спробувала пригадати деталі, та знову поринути в ту чарівну атмосферу, від спогадів про яку тілом бігали зграйки мурах.  Їй снилось, що вони з Ніком були разом. Ні, не так, РАЗОМ, надто близько, надто солодко… 

Серце завмерло в грудях від дивного відчуття і жалю, що таке тільки в сні й можливо. 

Врешті очі Уля таки відкрила. 

Маленьке віконечко, в яке пробиваються промінці вранішнього сонця, пухка вовна овечої шкіри замість ковдри… 

Якісь незрозумілі підозри почали підіймати свої голівки, наче змійки з гнізда, яке в дитинстві в селі побачила Уля і тікала так, що ледве двері в хату з петель не зірвала. 

Ту феноменально спритну втечу захотілось повторити знову, бо надто красномовно з себе говорила розтрушена солома, розкиданий одяг та Нік, якій спав, уткнувшись носом в оголене Уліне плече. В скуйовдженому  волоссі – соломинки, на устах – щаслива посмішка…

“Не сон? То це був не сон?!” – забилась переляканою птахою думка. 

“Ні, Боже, зроби щоб то був сон!” – прошепотіла і спробувала тихо встати, зібрати одяг та прийти до тями, поки Нік спить. 

– Яка дурепа! Що ти накоїла?! – поки одягалась, кляла себе, люто махала рукавами сорочки,  шнурки на штанах затягнула так, що ледь не задихнулась. 

Як можна було? … Як тепер дивитись в очі собі і… йому? Звісно, тепер ніякої роботи, хто ж захоче праювати з тим, чий вигляд завжди буде нагадувати про помилку? 

Купа сумних думок роїлась, як бджоли в перекинутому вулику. Хотілось втекти світ за очі, доки Нік не прокинувся, і більше ніколи не згадувати того, що було. Чи… згадувати, як найсолодший момент в житті?...

– Уля… де ти? – Нік ще й очі не розкрив, а вже рукою шукав її по збитій золотистій соломі. 

“О ні!” – як ніколи зараз Улі хотілось стати невидимкою. 

– Уля! Он ти де! Подай мені одяг, будь ласка. 

– Ні! – ляпнула з переляку і застигла на місті. 

– Ні? – здивувався Нік. – Ну добре, тоді сам встану.  – І почав підводитись, вибираючись з під важких вовняних ковдр. 

– Ні! Лежи, зараз подам! – зупинила голосніше, ніж хотіла, і, намагаючись не дивитись в його сторону, зібрала речі Тигра прямо з соломою з підлоги та кинула на їхнє “тюко-ліжко”. 

– Дякую! А то без тебе якось прохолодно. – винувато посміхнувся і почав одягатися. 

А Уля наче в крижаному басейні скупалась. 

Нік поводиться, мов нічого й не було. 

Може, для нього й “нічого”?

Нічого цікавого. 

Нічого важливого. 

Нічого, про що варто думати і говорити. 

“А ти на що сподівалась?” – от і виліз назовні той голосок, що досі чекав вдалого часу проявити себе. “Може то він так соромиться вчорашнього, що й згадувати не хоче? Моральна травма в нього!” 

Від таких думок той крижаний басейн вже ставав не просто басейном, а якоюсь кріо-камерою, де замерзали всі почуття, всі солодкі спогади, що почали віддавати гіркотою, всі дуже несміливі паростки надії… 

“Ну так то й так! – прорізались зубки в рятувальної і дуже помічної зараз люті на себе, на нього і на весь несправедливий світ в придачу. – Теж зроблю вигляд, що нічого не було! Виберемось звідси, повернусь додому та й все! Хоча… він же мене ще й не звільнив…”

Тільки-но Уля схопилась за соломинку слушної, як їй здалося, думки, надворі почувся якийсь шум. Нік, вже повністю одягнений, швидко підійшов до віконця. 

“Це за нами, здається. Ходімо, Улю!” – і простягнув руку, та дівчина зробила вигляд, що її не помітила. 

А на вулиці творився армагедон. Кілька машин з мигалками (поліція і “швидка”), і добрий десяток легковушок та мікроавтобусів з логотипами модних журналів та навіть кількох телеканалів. 

Розгубившись, Уля спробувала повернутись назад до коней, та  її за руку раптом схопила якась спритна короткострижена дівиця з мікрофоном і довжелезними криваво-червоними кігтями. Здавалось, ними вона вчепилась Улі ледь не в саму шкіру через рукав полотняної сорочки. 

– Ви нова подруга Ніка Тигра? Його потягнуло на “екзотику” і бодіпозитив? Це заради вас він тут? Чи вплине це якось на його творчість? – посипались, мов з тріснутого мішка питання одне дурніше другого. Не витримавши, Уля різко висмикнула руку, і грубо відштовхнувши дівицю плечем, швидко пірнула в двері хатинки.

– Це не я їх кликала! – почувся голос вчорашньої гостинної господині. Вона розгублено і трохи перелякано дивилась на хаос в її дворику. – Тримай, а двері я закрию на засув! – простягнула Улі велику чашку з якоюсь рідиною, що пахла травами і медом. 

Рідина виявилась чаєм, та ще й за таким дивовижним смаком, що Уля на мить навіть про вчорашню ніч забула. 

– Скажіть,а автобуси якісь у вас тут ходять? – з надією спитала, бо ж звикла, що на все треба якийсь план. Раптом що – повернеться додому автобусом, на щастя, гаманець та все їй потрібне лишилось з нею, в сумочці.