14. Люди! І коні...

Брудні, трішки мокрі, в недолугій і абсолютно дикій для пізньо-осіннього карпатського лісу офіційно-святковій формі пілотів, але щасливі, Уля і Нік брели поміж дерев. В якусь мить обоє помітили, що йти стало легше, а під ногами зазміїлось щось, дуже схоже на закинуту, але стежку. 

“Головне, щоб не вовча стежина” – трохи похмуро усміхнулась Уля. 

“І не шлях голодних диких  кабанів” – в тон їй відповів Нік. 

Обоє стали ще тими “оптимістами”, після всих лісових пригод. Про концерти, конференцію вже й ніхто не згадував, єдине бажання було поїсти чи попити чогось теплого і виспатись в якомусь затишному місці. 

Скільки вони так бредуть, обоє вже й не пам'ятали, та коли десь далеко-далеко почувся собачий гавкіт, обоє, мов по команді пришвидшили крок. 

А за хвилин п'ятнадцять такого ходу, коли і Нік, і Уля вже ладні були подумати, що то їм почулось, ліс раптово розступився і вивів їх на долину. Дерев там майже не було, тільки трохи пожухла трава та безліч сірих кульок, що по тій траві котились. 

“Отара овець!” – зраділа Уля і ледь не кинулась бігти назутріч, та тільки задовгі штани завадили. 

А за долиною визирало декілька хаток. 

Поки йшли до овечок та пастуха зі здоровенним кошлатим псом, схожим на його ж підопічних, небо знову затягнуло хмарою. 

– Вибачте будь ласка, чи нема в вас телефона? – прокричала Уля пастухові, перекрикуючи мекання овець та шум вітру. 

– Телефона? Ні, з собой не маю! – підозріло оглядаючи їх відповів пастух. – А ви хто будете? 

– Ми потрапили в аварію. На концерт… летіли… На літаку! І він впав! – збиваючись і розуміючи, що меле дурницю, заговорив Нік. Він надто розгубився, та щось йому підказувало, що як не знайде спільної мови з пастухом, то той просто піде.

– Нема тут ніяких літаків. – ще підозріліше подивився на них пастух, а здоровенний пес аж овець полишив, теж зацікавившись дивними гостями.

– Звісно нема! В нас свій був! – підоив масла в вогонь Нік. 

– Не маю коли з вами балакати! Он хутір наш, ходіть тудов, там телефон найдете! – пастух вказав рукою на хатки, а сам поспішив за отарою, що без нагляду стала вже розсіялась по долині, мов крупа з розірваного мішечку. 

Нік і Уля лиш мовчки переглянулись та й рушили до хаток. 

Коли підійшли до першої хатини, краплі нової зливи вже почали постукувати по уцілілому листі та дерев’яному тину. 

Але там на їх стук так ніхто й не вийшов. Та, дивлячись на порослу травою стежку, обоє синхронно подумали, що тут може й не живе ніхто. 

Поки дійшли до другої, вже охайнішої, але все такої ж маленької хати, дощ дошкуляв вже добряче. Тому, мабуть, і стукали вони вимогливіше. 

За мить на стук з'явилася господиня: гарна пишна жінка років сорока в хустині та обсипаному борошном фартушку. 

– Ви хто будЕте? – спитала, з подивом оцінюючи їх заболочену “уніформу”. 

– Ми… Я… Тигр, Нік Тигр, ви, певно, чули. – зазираючи в очі жінці видав Нік. 

– Отакої, щем мені якихось хворих ландиків не вистачало! – ану йдіть звідси, бо зарзаз як візьму пательню!

Що таке пательня (прим: сковорідка), ні Нік, ні Уля не знали, та Уля вирішила швидко брати справу в свої руки. 

– Пробачте, що турбуємо. Ми… потрапили в авіатастрофу. І заблукали в лісі. Ось тільки такий одяг і знайшли! А ще змерзли і голодні, якщо можна, подзвоніть в поліцію, будь ласка. 

– Якув поліцію о цій порі та ще в дощ? – піднялась одна вигнута, мов намальована брова жінки. 

– Ну, районну, мабуть. Щоб нас забрали, бо ми ще одну зливу не переживемо! – вже геть жалібно запросила Уля. 

– Ой, взялись ви мні на голову, мов грім з небов! Заходьте-то, дощ перечекав, а там глянемо! – швидко заговорила жінка, і прочинила двері хатини сильніше. 

Як тільки Уля і Нік зайшли до хатинки, то зачудовано стали просто на порозі. Здавалося, вони потрапили в якийсь музей: все з різбленого дерева, на ліжку занавісочки з вишивкою, на полу – тканий коврик, на стільчиках – овечі шкури…

“Яка краса!” – замилувалась всім цим Уля,а коли естетична насолода трохи відступила, то ледь не облизалась від смачнющого запаху. 

– Вчасно прийшли. Пироги будуть! – спокійно сказал жінка, немов чекала гостей вже давно і вони нарешті прийшли, та пішла до печі. – Сідайте вже, бідолахи! – по дорозі вказала на стільці. 

Як тільки пироги з печі запарували на столі румяними боками, жінка кудись вийшла, щоб повернутись з якоюсь одіжжю, звішеною через плече.

– Он там можете перевдітись і трохи обмитись. Негоже вечеряти в багні! – і простягла одіж їм. – Там в цебрі та в гордуві (прим: в відрі та бочці) є вода. Трохи обмийтесь та й агов до столу! 

Її гостинний подарунок виявився як ніколи до речі. Комплект бавовняних білих штанів та сорочок і тепла накидка з овечої шкіри кожному видались просто королівським вбранням. І хоч обоє не знали, ні що таке гордув, ні що воно за цебро, та воду швидко знайшли, незговорюючись помили руки і обличчя, сполоснули ноги і по черзі переодяглись.