13. Політ вниз

Цього разу злива закінчилась так сам несподівано, як і почалась. Потоки холодної води ставали меншими і раптом зовсім припинились. Правда це двох змерзлих подорожніх, що тулились одне до одного і тремтіли, вже й не дуже радувало. Спочатку, коли злива була ще не надто сильною, тоненька фольгована тактична ковдра трохи захищала від дощу, та згодом той за допомогою поривчастного вітру почав добиратись до своїх жертв взагалі з усіх сторін. 

Тому під сонячні скупі промінчики і Уля, і Нік вийшли промоклі до нитки. Мовчки оглянули одне одного і майже синхронно похитали головою. Коли йти було важко, бо під ногами гілки і багно, то одне. А коли в твоєму одязі з відро води – то це вже геть не весело. І холодно. 

Уля з хвилину промовчала, а потім стукнула себе по лобі. 

– Форма! – вимовила з такою радістю, що Нік засумнівався в адекватності сприйняття нею ситуації. 

– Яка форма? – недовірливо глянув на дівчину. 

– Пілота! – ще веселіше вигукнула Уля і Нік вже встиг подумати, що психіка дівчини не витримала чергового випробування, та вона почала діставати зі своєї воістину чарівної сумки темно-синю форму пілота. 

– Ааа, це ж з літака! Точно! А я й забув! – щиро розсміявся Нік, і сам не знаючи, чому більше радіє: тому, що в них є майже сухий одяг, чи тому, що з його супутницею і сестрою по нещастю все гаразд. 

– Ось тільки не знаю, чи вона по розміру підійде. Але спробувати можна. Я піду он туди – показала рукою на більш-менш густі кущі. – А ти переодягайся тут. 

За кущами Уля швидко стягла з себе мокру блузу. Подумала трішки – і за нею полетів і наскрізь промочений дощем бюстгальтер. Швидко застебнула гудзики на білій сорочці, рукава якої виявились настільки задовгі, що складати їх довелось майже вдвоє. Далі піджак темно-синього кольору. Коли Уля переодягла штани, які теж довелось довго закочувати, їй стало відразу тепліше і затишніше. Хоч її новий лук і завеликий, зате геть сухий. 

Щаслива, що так вдало прихопила комплект запасного одягу, Уля швидко почалапала по багні і гілках до Ніка. Якось не подумавши, чи справився він сам з переодяганням. 

Те, що “не справився” стало зрозуміло, коли вона побачила оголену спину хлопця і різко зупинилась. Звісно, вона хотіла відвернутись, та рельєф м'язів, сильні гарні руки, струнка шия… це все виявилось значно краще, ніж на плакатах чи в кліпах. Не просто краще, а в рази. 

Тому Уля й застигла, навіть ногу забувши опустити на землю. 

Обличчя спалахнуло жаром, а той жар розлився тілом так, що здавалось, зараз і та форма задимиться. 

Уля глибоко вдихнула і нарешті трішки отямилась. Треба було б швидко піти, але дівчина вирішила останній раз глянути. Тільки одним оком, як говорять, тому й дивилась на спину Ніка, а не під ноги. 

Тільки коли під ногами затріщало-зашурхотіло, а опора зникла, Уля зрозуміла, що летить кудись вниз, і тільки встигла скрикнути, як впала на щось м'яке. Це щось виявилось купою гнилого листя і таки добре її врятувало від травм.  

Нік миттю опинився зверху, і це “зверху” було десь на висоті поверху другого, що Улю не дуже порадувало. І навіть те, що з переляку Нік так і не надягнув сорочку, вже ніякої естетичної насолоди не приносило. 

– Улю, ти ціла? Зараз я тобі допоможу! – стривожено прокричав Тигр. 

– Ціла. Здається. – Спробувала підвестись Уля, та ноги по коліно втонули в листі. 

– Тримайся! Зараз я щось придумаю! – оптимістично налаштований Нік кудись зник.

Уля вже повністю оговтавшись, стала розглядати, куди ж вона “прилетіла”. 

Глибоченна вирва була схожа на якусь копану яму. Може, там щось видобували-шукали, хто зна. Та краї її надзвичайно круті, вибратись по них, та ще й мокрих, було просто нереально. 

Нік з'явився за хвилину. В руках тримав величезну гілку, і крикнувши “обережно!” опустив її в яму. Щоб дотягнутись до неї, Улі довелось стати на носочок однією ногою, поки друга так і не знайшла собі опору. 

Тільки от, дотягнутись то вона дотягнулась, а далі що? Нік збирається її витягувати? Сумнівна ідея, що тут скажеш. 

Але Тигру так не здавалось.
“Тримайся і допомагай собі ногами!” – крикнув, і вперся ногами. 

“А вибору-то немає” – сумно подумала Уля і схопилась за гілку міцніше. Про себе проклинаючи літак, погоду і свою вагу, дівчина пошкрябалась нагору. 

Скільки тривав їх поєдинок з силою тяжіння та болотом, обоє вже й не пам'ятали. Коли бруднюща, але щаслива, що Нік її не залишив і виявився сильнішим, ніж вона думала, Уля впала на мокру траву, Нік, дихаючи, мов хаскі після кілометрового туру з нав’юченими санями, сів поряд і раптом, приобійнявши Улю однією рукою, притис її до себе та в якомусь миттєвому пориві сховав обличчя в її мокрому волоссі. 

“Вибрались!” – гаряче прошепотів їй, лоскочучи подихом вухо. 

І стало так затишно, так тепло, що Уля, замість звично відсахнутись, замружила очі і на мить уявила, що це вже було, і так буде завжди. Навіть отой внутрішній голос заповз в якийсь дальній закоулок і голови не підійняв…