12. Новим враженням назустріч

Тиша, що запанувала в літаку після несподіваного Нікового жесту, гнітила обох ще більше, ніж дощ та їхнє становище. І коли останнє залишалось стабільно “не дуже”, то дощ, здавалося б, трохи стихав. 

Ще трохи промочавши і старанно повдававши, що нічого не сталося, просто обоє надто замислені для розмов, слова “Дощ закінчується!” з полегшенням вимовили одночасно. 

І справді, трішки ще постукотівши по металу кабіни, дощ затих зовсім. 

Це стало досить доброю новиною для обох, до того ж, скупе осіннє сонце трішки визирнуло із хмар, наче кличучи за своїми промінцями, що поповзли по промоклому листю. 

– Думаєш, про те, про що і я? – врешті вирішив припинити цю безглузду мовчанку Нік. 

– Якщо ти сумуєш за моїм пуховиком, то так, про одне, –  якомога байдужіше відповіла Уля. 

– Я куплю новий, як тільки доберемось до цивілізації. – по-своєму зрозумів (а точніше не зрозумів) її Нік, і Уля в думках ледь по лобі себе не стукнула, бо це виглядало, наче вона про щось просить!

– Я думаю, нам потрібно збиратись і йти. Навіть якби Дмитрович, чи Юрійович, чи як його там, дуже-предуже хотів нас знайти, то злива змила всі сліди. – увімкнула Уля “дорослу і раціональну” свою сторону. 

– Маєш рацію. Сидіти тут більше не має жодного сенсу. – погодився Нік, і чомусь знову так недоречно згадав, як Уля від нього відсахнулась. 

– Тоді збираємось. Цукерки беремо з собою. І воду. І я ще бачила форму пілота, теж би прихопити, хто зна, може змерзнемо по дорозі. 

– Гарна ідея. – знов погодився Нік. Хоч Уля й була трохи дивакуватою в його очах, та її практичність і раціоналізм йому дуже подобались. Несподівано, та з нею поряд було надзвичайно комфортно і затишно.

І якось… спокійно? 

За час своїх надто часних гастролей та постійного перебування серед купи чужих людей поряд, Ніку ні з ким не було так легко. Навіть з найближчою людиною – братом – він відчував себе, наче між ними якась стіна. 

Несподівано, та абсолютно чужа йому людина, та ще й дівчина, зовсім не його типаж, своєю безпосередністю і виваженістю знесла всі можливі стіни між ними. Тільки от, коли він спробував… хоча яке там спробував, якось інстинктивно потягнувся до неї, вона відштовхнула його так, що тепер, хоч і стіни нема – а приблизитись зась! 

Дивина якась, що сказати. 

За такими трохи сумними роздумами Нік і не помітив, як зібрав всі свої пожитки, та розіпхав як найбільше плиточок шоколаду по всіх кишенях. 

Уля теж часу не гаяла, склала в свою безрозмірну сумочку воду, якийсь шматочок пледу з літака, та форму пілота, яку встигла принести. 

– Ну що, будем пробувати спускатись на грішну землю? – сумно посміхнувся Нік. – Я піду першим! – і бадьоро ступив на драбинку, яка під його вагою затремтіла, задрижала і ледь не поїхала. Уля швидко схопилась за її край і притисла до порогу літака. 

– Давай, я потримаю! – підбадьорила вона враз поблідлого хлопця. 

– Стоп, а як же ти? – спустившись на кілька щаблів, перекричав вітер той. 

– Все буде добре, лізь вже! – надто різко відповіла Уля. І справа була не в тому, що сталось годину тому, а в тому, що висоти дівчина таки боялась, і зараз не уявляла, як буде спускатись. Все-таки підніматись не так страшно. 

Коли ноги Ніка торкнулись землі, той полегшено зітхнув і швидко схопивши краї драбини, притис її до літака. “Давай!” – крикнув Улі, вкладаючи всі сили, щоб драбина не хиталась під нею. 

Коли і Уля дісталась землі, то кивнула Ніку, мовляв, все добре. Тільки от страх в її очах ще не встиг розчинитись в звичних вже роздумах та плануванні, і непомітити його було важко. Та Нік вдав, що не помітив. 

– Ну що ж, з повторною посадкою? – усміхнувся він. – А тепер в дорогу?
– В дорогу. – нершеті видихнула Уля і вдячно посміхнулась. 

“Хто зна, що там далі. Може, даремно ти так показово відсторонилась від нього?” – чомусь пом'якшав отой капосний голосок, та Уля відмахнулась від нього і впевнено пішла вперед. Ніку нічого не лишилось, як ледве поспівати за її спиною серед колючих гілок. Він навіть не спитав, куди вони йдуть. Був впевнений, що на Улю в цьому цілком можна покластись. Такі люди, як вона, точно знають, що роблять і куди йдуть. Ну, принаймні, йому так здалося…

***

Перші хвилин двадцять походу по мокрій, вкритій позаторішнім і цьогорішнім листям, гілками та болотом землі, видались годинами, та Уля вперто йшла вперед. Вона чомусь була впевнена, що треба йти, і саме в цьому напрямку. 

А от Нік її впевненість вже не дуже розділяв. Нестерпно боліли розтерті не надто зручним для походів взуттям, ноги, крутилась після струсу голова. Але, дивлячись, як впевнено маневрує поміж столітніми стовбурами смерек його супутниця, попросити про привал він так і не наважився. Якось не по-чоловічому це, хоча, пройшовши ще трохи, Нік вже був ладен сісти просто на мокру землю. 

Та Уля нарешті й сама стомилась. 

– Відпочинемо трохи? – тільки й встигла вимовити, як Нік миттєво сів, там де стояв. На щастя там лежала товстезна зламана буревієм чи грозою гілка. 

– З радістю! – видихнув і потягнувся за водою в нашвидкоруч зробленому з якогось чохла мішку. 

– Стомився? – увімкнула Уля опцію “співчуття”.

– Дуже! – вирішив більше не вдавати героя Нік. – А ти впевнена, що ми йдемо правильно?