11. Музична пауза

Здається, дощ вирішив сьогодні не закінчуватись. 

– Ну принаймі, від обезводення точно не помремо. – якось не дуже весело жартував Нік, дивлячись, наче з неба хтось, мов з поливайки, лиє і лиє струменями воду. 

Уля мовчки кивала, згадуючи, як вони з Ніком ділились паштетом і сухариками, а потім по черзі допивали ті краплі води, що лишились в пляшечці. І вже зовсім не здавалось це надто інтимним. Більш того, навіть грітись, тісно притулившись одне до одного, стало якось звично і… правильно. Ну а що, якщо так дійсно тепліше? Бо коли холодно, то організм витрачає більше калорій на обігрів, а їх, калорій, і так кіт наплакав. 

Це так раціонально сама собі Уля пояснювала оте бажання примоститись близько-близько до Ніка і вкритись вдвох залишками її пуховика. 

“Ех, такого гарного в мене в житті ще ніколи не було!” – думала з жалем і про пуховик, і про ситуацію взагалі. 

– Улю, розкажи щось, а то якось тоскно стає. – голос Ніка прозвучав надто несподівано, Уля аж здригнулась, загорнута в покривало зі своїх думок. 

– Я?! – чомусь щиро здивувалась такому проханню. 

– Ти ж в нас спічрайтер. 

– А ти співак? Забув? 

– Ти хочеш, щоб я заспівав? 

– Ну ти ж не “під фанеру” на сцені? – Якось само вирвалось і Уля раптом знітилась. Та діватись вже нема куди, тому продовжила. – Я – одна з твоїх фанаток. Не тих, шалених, що охорону змітають, а тих, що люблять слухати твої пісні. 

– Он як? Ніколи б не подумав. 

– Чому? – Уля відчула, як щоки знов палахкотять. – Бо вони не для таких, як я? 

– Таких, це яких? Я думав просто, що ти слухаєш щось… інтелектуальніше. 

– ??? – Уля ошелешено підняла очі на Ніка і в туж мить пожалкувала про це, бо його обличчя виявилось надто близько. 

– Не дивись так. Я пишу пісні років з тринадцяти, як не раніше. Тільки співаю не всі, лише ті, які мій продюсер і по сумісництву брат, Ден одобрює. 

– Он як? 

– А з тринадцяти років я морально і ментально трохи виріс, і в піснях хотів би теж розвиватись. Тільки Ден часто повторює, що “не треба підсаджувати публіку на умняк”, типу співай те, що простіше і легше запам'ятовується. Тому я, м’яко кажучи, не дуже задоволений своїм репертуаром. Я трохи росту, а він ні. Розумієш, про що я? – Нік якомось дитячим жестом змахнув волосся з лоба, і продовжив, не чекаючи відповіді. – Звісно розумієш, ти ж теж творча людина і пишеш слова. 

Уля розгублено мовчала. Такого вона не чекала. І тому, що таки трохи перебувала під владою своїх уявлень про ліричного героя Ніка, що справжнього Ніка успішно тримав в тіні. І тому, що дійсно любила різну музику, але творчість Ніка “неінтелектуальною” їй ніколи не здавалась. Дещо однотипною так, але зрозуміло, що то вимоги до сценічного образу, і так має бути, бо поп-індустрія ще та акула, будеш брьохатись і пливти не туди – зжере і оком не моргне. 

– А знаєш що, заспівай мені щось з того, що ти не співав на сцені? Будь ласка… – вже тихіше попросила, засоромившись свого нахабства. 

“Ну і хто ти така, щоб він тобі своє неопубліковане співав?” – гризнув отой колючий внутрішній голос, та тут же швиденько сховався, бо Нік так тепло, мило і сонячно посміхнувся, що аж хмари в круглому ілюмінаторі-віконечку трохи наче розійшлись. 

– Справді цього хочеш? А раптом мій голос без підсилювачів та аранжування тобі не сподобається? 

– Я твій голос чую вже другу добу. І без аранжування. – Уля відкрито посміхнулась. – І навіть хропіння в тебе теж нічого. 

– Що?? Я не хропу! – Нік жартома штовхнув Улю, а ти примружила очі і додала. 

– Продовжуй і надалі так думати. Самообман іноді корисний. – Уля зловила спантеличений і геть розгублений погляд Тигра і вирішила, що досить з нього потрясінь. – Та добре, добре, пожартувала я. Ти не хропеш. Але голос твій і справді подобається. Заспіваєш?

– Спробую. Якось не доводилось мені ще концерти давати на такій цікавій сцені. 

– А я б на такому концерті з радістю побувала. 

– Добре, слухай. Тільки якщо розчаруєшся – сама винна. Я попередив. 

Нік трішки відсторонився, на мить змовк, певно обираючи в своїй онотеці щось найбільш підходяще моменту. 

Його голос залунав несподівано і з перших слів Уля зрозуміла, що, якщо й співає він “під фанеру”, то та фанера його справжнього тільки псує, або, як мінімум, приховує. 

Ми звикли бути з собою тільки самі. 

Ховати справжню посмішку і – пісні. 

Давно не шукаємо сенси у звичних речах,

Ні з ким не ділимось, що бачимо в снах. 

*

Ховаємо душу в одязі “так треба”

Літаємо по землі, 

А мріємо – в небі. 

*