10. (Не) добрий ранок

Ночі лишалось так мало, що й само по собі не вистачило б, однак несподівана гроза (пізньою осінню, це ж треба!) забрала і те, що лишилось. І Нік, і Уля прокинулись від спалахів блискавки, грому та стукотіння дощю по кабіні їхнього тимчасового пристанища. 

Якби не розряди блискавиць, то надворі було б все ще темно, та й спати обом дуже хотілося. Але, розуміючи і без слів одне одного, вони потроху почали збирати свої нехитрі пожитки. Залишатись в грозу в літаку було надто небезпечно, однак, коли Уля спробувала відкрити дверцята літака та визирнути, то за мить злякано закрила їх. Дощ лив, мов не те, що з відра, а наче з крану під високим натиском. 

– Не знаю, як ти, а я б мабуть, лишилась тут. – врешті заговорила Уля. 

– Я тим більше. Ненавиджу дощ, та ще й коли холодно. 

– Ну я теж не любитель, та справа в іншому. Заряду на телефоні вже майже нема, на вулиці – хоч око виколи, і  ще й драбина слизька, бо мокра. Вибір в нас: або злетіти з її східців, та щось зламати, або сидіти тут і сподіватись, що блискавка нас не помітить. 

– Я за блискавку! Ой, тобто за те, щоб тут лишитись!

– Добре, тоді нам нічого не залишається, як спробувати ще поспати. 

– Давай. Іди до мене. – Нік, мабуть, привітно махнув рукою, як він любить це робити, та Уля застигла на місці. 

В її віці боятись звичайної близькості вже, мабуть, дивно, а тут ще й джерело цієї близкості – той, про кого навіть мріяти страшно! І соромно, бо це все одно що рибі захотіти літати. 

Тому Уля розгубилась і вже трохи стала подумувати, що не такий той дощ і страшний. 

– Ну де ти, йдеш? Бо тепло вивітрюється. – Нік навіть не задумувався про причину її затримки, в голосі нетерпіння і роздратування, бо йому все ж дуже хотілося доспати той шматочок ночі. 

– Йду… – самими губами відповіла Уля і навпомацки добравшись, сіла на самий край їх імпровізованого ліжка. 

– Йди ближче, так буде тепліше! – Нік по-хазяйськи обхопив Уліну талію рукою і притягнув до себе. Чим викликав таку бурю суперечливих почуттів, що їй одночасно хотілося його відштовхнути та втекти і… притулитись самій і так сидіти вічно. Через такий коктейль мова її тіла явно виказала сум'яття несподіваним тремтінням. 

– Геть замерзла? – знову Нік зрозумів її по-своєму, та притис до себе ще сильніше, а ноги їм обом накрив пуховиком. Та Улі не було холодно. Їй стало так до неможливого спекотно, що, здавалось, щоки та шия зараз просто згорять. 

– Нні, все ддобре, – затинаючись відповіла, бо подумала, що якщо промовчить, то Нік і взагалі її собі на руки посадить. (Ага, і отримає переломи від твоєї ваги – виповз таки, щоб куснути пакосний внутрішній голосок). 

– Уля! – раптом Нік про щось-таки здогадався, – стривай! Ти що боїшся мене?

– Нні! – все ще не змогла зібратись до купи та надати голосу необхідної впевненості і прохолодності. 

– Боїшся! І не зізнаєшся. Улю, я що, схожий на того, кого варто боятися? 

– Ох… – само зірвалось з уст дівчини. – Нікого я не боюсь! І взагалі, давай спати! – врешті змогла зібратись на навіть трохи розсердитись. 

“Боятись, пф, що надумав! Не тебе я боюсь, а себе поряд з тобою!” – сумно подумала і страшенно забажала, щоб ця неприємна розмова нарешті закінчилась, ситуацію Нік точно не розуміє, або розуміє по-своєму. Хоча, може то й на краще? 

– Уля, ми з тобою колеги, які потрапили в складну ситуацію. Я ніколи не дозволю собі щось зайве з колегою, такі в мене принципи, можеш не переживати!

“Прекрасно! Дякую, що сказав” – подумки шипіла на себе, за те що так безглуздо виказала себе, і на Ніка, за те що, вже остаточно,під корінець зрізав пагін якоїсь нереальної надії. 

Але то й на краще! Хто не зачарований, той не розчарується! – нагадала собі свій девіз і, обережно вмостившись, закрила очі…

Уля прокинулась від того, що дощ стукотів по металу їх літачка так сильно й нахабно, наче хотів до них. Що їй снилось, дівчина не памятала, та точно щось приємне. Настільки приємне, що й прокидатись не хотілось. 

Зробивши зусилля відкрила-таки очі, і обережно розрівняла ноги. Очі ковзнули по обличчю Ніка, що спав поряд, тільки трохи нижче на їх пологому крісло-ліжку. Мов дитина, безтурботно і солодко, уткнувшись в її, Уліну, шию. 

Від цієї картинки Уля застигла і вже пожалкувала, що поворухнулась. Хоть добрі відсотків 80 тіла задерев’яніли і вимагали зміни їх положення, але… коли поряд таке видовище, який там може бути рух. 

Щетина Ніка вже не видавалась такою доглянутою та випещеною. Вона досить грубувато вкривала його вольове, наче різблене, підборідя. Довгі вії (от навіщо вони хлопцю, який і так вродливий, мов намальований?) мирно лежали на трохи блідому обличчі, світле волосся, що звикло тримати форму під суровим полоном гелів та лаку, вільно розтріпалось і додало образу якоїсь безтурботної легкості, юності, і … справжньості? 

“Ось такий він, істинний Нік Тигр, від голосу і образу якого мліють всі ті дівчата, що мають серце і очі! – думала, любуючись ним і не вірячи, що зараз її кумир лежить так близько, що вона ледве стримуэться выд бажання запустити руку у волосся, відчути, яке воно на дотик. А для контрасту потім провести по неголеній щоці… “ 

Від цих думок, Улю кинуло в жар, а по тілу розлилось дивне відчуття. Одночасно здається, що по жилах тече не кров, а солодка тягуча патока. Але періодично по ній пускають струм. Щоб не надто розслаблялась. І такий коктейль відчуттів, ще й в тандемі з мурашками в затерплих ногах змусив Улю відчути, що вона лежить не на шкірзамі крісла, а на голках. Або на гарячій сковорідці, судячи від жару, яким спалахнули щоки і шия.