9. Страшні історії

Коли хмари затягують і так похмуре небо, місяць зникає в їх пухких обіймах. В літаку стає так темно, що темноту можна сміливо назвати “чорнотою”. 

Уля лежить тихо, боячись навіть поворухнутись, але в темряві стає не так не по собі. А зірка Нік Тигр перетворюється на звичайного хлопця. Тільки от… хто сказав, що поряд зі звичайним хлопцем Улі було б “по собі”? 

Ще зі школи вона переконувала себе, що всі оті закоханості та, тим більше, стосунки, точно не для неї. Бо ж закохуються в струнких красунь, а вона ні перше, ні друге… Вся увага від однокласників протилежної статі в її випадку зосереджувалась не на залицянь чи хоча б носінні рюкзака додому, а в фантазуваннях на тему її імені. І змаганнях на найдошкульніше прізвисько. Через одне, Уля навіть ім'я змінила, як тільки стала повнолітньою. Точніше одну букву. Бо оте противне і дуже болюче “Еля – Сарделя” звучало в неї в вухах, навіть коли найбільш затятих, як тепер модно казати, хейтерів, не було й духу… Задумавшись, Уля сумно зітхає, вже зовсім забувши де вона і з ким. Чомусь тривога та адреналін зіграли отакий злий жарт та підняли бурю не найприємніших спогадів. 

Та в цю ж мить, з полону минулих переживань її висмикує тепла рука, що обережно лягає на її долоню. 

Жар хвилями прокочується по тілу, бо тепер-то Уля вже опамятовується і згадує де вона, а, головне, з ким. Від цього дотику першим поривом по тілу прокочується бажання забрати ту руку, заховати її і нею нічого не робити, щоб зберегти такий приємний дотик. Але здригнувшись, Уля руку не забирає. 

– Страшно? – тихо-тихо питає Нік. – Чи щось приснилось? 

“Ага, приснилось! Як би ж я могла заснути!” – думає дівчина.

– Мені теж не спиться. – зітхає Нік. – Трохи страшно. Та й холодно…

– Мені теж. – швидко відповідає Уля, щоб не допустити зараз незручну паузу. 

– Я за останні два роки вдома спав разів з десять. Звик вже, що постійно десь мене носить. Гастролі, конференції, ще щось… І засинати не вдома теж звик. Але такої ночівлі в мене ще точно не було!

– І в мене… Я взагалі домашня. 

– Це помітно. Та, хоч і домашня, а он яку сумку склала. На всі випадки життя. А я звик, що все потрібне завжди є. Не був я готовий до таких пригод. 

– Буває… Не думаю, що хтось взагалі може бути готовий. –Уля слідкує за кожним словом, щоб не зірвався голос та не видав, що від тієї руки, що досі лежить на її, в неї палають щоки і вилітає з грудей серце. 

– Але я знаєш, чому радий? – рука трохи стискає її долоню, та до жару по всьому тілу додає ще й парад мурашок. 

– Ччому? – голос таки підводить, та Нік розуміє його віраж по-своєму.

– Змерзла? Іди до мене ближче, може хоч так зігріємось. – І, о боже (наче йому руки мало!) скрипнувши шкірзамом крісла, підсувається зовсім-зовсім близько. Так, що Уля опиняється в нього під боком, з однієї сторони притиснута стіною багатостраждального літачка, а з іншого – тілом Ніка. 

І нічого, що їй тепер і дихати стає важко, та доводиться повітря судомно хапати, мов рибині на березі!

– От бачиш, так буде тепліше! – Нік турботливо перевіряє, чи вистачає їй ковдри та поправляє пуховик на ногах. – Спробуємо поспати, чи будемо страшні історії розказувати? 

– Страшні… історії… вночі…посеред лісу… то мабуть не дуже гарна… ідея. – робить паузи після кожного слова Уля, щоб встигнути вдихнути і трохи заспокоїти стривожене серце. 

– Згоден! Ми могли б бути героями страшної історії, якби не ти. Якби в мене був вибір, з ким опинитись в цій ситуації, я б вибрав тебе!

– Я рада… – тільки й спромоглась відповісти. 

– І я… – перериває розмову Нік позіханням. – Отепер я б наче й заснув. Спробуємо? Надобраніч! 

А за хвилину – тихе сопіння. 

“Таки заснув! І як йому це вдалося?” – трохи навіть з жалем думає Уля і пробує й собі спіймати хоч шматочок сну…