8. Королівські апартаменти

Бідний маленький літачок навіть в темряві виглядав не надто оптимістично. Ніс врізався поміж двох старезних дерев, шассі вгрузли в землю, залишивши по собі глибочезні борозни. Від незручної пози хвіст задертий і дивиться просто в небо, звідки він, власне, і прилетів. 

“Наче сумна пташка з перебитим крилом” – сумно подумала Уля і підішла ближче. 

– Таак, – Нік обходить літак з різних боків. – А де ж трап? 

Так, трапа немає. Тільки увімкнувши ліхтарик на телефоні, що без мережі надто швидко втрачає заряд, Уля помічає фарбований бочок аварійної драбини, що лежить в траві неподалік. 

– Це по ній ми вибрались з літака? – здивовано питає Тигра.

– Ну кращих варіантів у нас не було. 

– А я? Як же я опинилась на землі?
– Ми з Юрійовичем тебе винесли. Ти втратила свідомість. 

– Ого! Я ж важка! А ти поранений. Як ви справились? 

– Чесно вже й не памятаю. Мабуть був трохи в шоці. Але й щоб ти була надто важкою теж, так що все добре. – мило посміхається і Уля вкоторе дивується, який же Нік приємний. Ніякого апломбу, зоряної хвороби. Не те що в його вокалістки.

Від спогадів про Аліну і зневагу, якою вона поливала її, дівчина морщиться, як від зубного болю. Добре що темно, а після увімкнутого на кілька хвилин ліхтарика і взагалі нічого не видно.

Але крім драбинки є ще одна проблема. Літачок настільки вгруз носом, що його пасажирська і кормова частина задерті на рівні однієї з височезних ялин. Метрів два-три до прочинених і так і залишених дверцят. І якщо літати Уля боялась ще не дуже (до цього польоту), то висота була однією з її фобій. Навіть думки про те, що там затишно і, можливо, є щось їстівне, втратили всю свою привабливість. 

– Таак, – знову повторюється Нік. – То з розряду про медок і роток. 

– Ага. – неуважно відповідає йому Уля. 

– Спробувати точно треба. Бо замерзнемо. – продовжує Тигр скоріше для самого себе, ніж для Улі. – Ми ж недаремно сюди вертались. 

– Не даремно. – знов погоджується Уля, вже думаючи, де б ще можна заховатись, щоб пережити холодну і страшну ніч. 

– Спробуємо поставити драбинку. – Нік показово хоробро пірнає в кущі і витягує аварійну драбину. Уля кидається йому на допомогу і разом вони таки прилаштовують її до дверцят. Та від цього Уля не стає сміливішою, бо їхній імпровізований трап, здається, і від вітру хитається. 

– Тільки після вас! – показово хоробриться Нік, певно теж не дуже радий перспективі такого підйому. 

– Нуу не знаю. Може давай ти перший? 

– Коли полізу першим, не зможу підстраховувати тебе. Давай ти. Що, злякалась? 

– Звісно ні! – пирхає Уля. Що-що а видаватись боягузкою вона точно не буде!

Тому, зібравши волю в кулак таки стає на хиткі щаблі. Один, другий, третій. Та скільки ж їх всього?! 

Виявилось шість. На шостому Уля заповзає в кабіну і ледь не гепнушись на перекособочену підлогу, нарешті видихає. 

– Бачиш, і зовсім не страшно! – важко дихає Нік, шкрябаючись десь далеко внизу. Та певно, його сил після поранення і складного підйому, тільки на слова й вистачає. Бо на останньому щаблі він хапається за ручку дверцят і застигає. 

– Що? – перелякано вдивляється в його бліде навіть при місячному сяйві обличчя,Уля. 

– Голова… запаморочилась. – видихає. – Допоможеш? 

– Звісно! Давай руку! – Уля з останніх сил затягує Ніка в кабіну, але під вагою його тіла не втримується і обоє котяться на підлогу. Добре, що там прорезинені килимки, хоч трохи силу удару зменшили. 

На цей раз Нік опиняється зверху. Під його вагою Уля навіть вдихнути не може, а хлопець, здається й не збирається вставати. 

– Ніік! – видихає нарешті дівчина. – Тобі зручно? 

– Дуже! – Тигр нарешті скочується і перевертається на спину. Так вони і лежать на холодній, але хоч сухій підлозі літачка. – Велком в королівські апартаменти! 

– Ага! – Уля підводиться і хитаючись, розглядає обстановку. 

Тут дійсно тепліше, але й темніше. А ліхтарика надовго не вистачить. 

– Треба знайти щось погризти і де спати, поки заряд ще є! – наче читає її думки НІк і теж підводиться. 

Від них обох літачок розхитується, тому рухатись доводиться обережно і по черзі. 

“Знайшов!” – радо вигукує Нік високо підіймаючи свою “здобич” – пакетик з солодким глазурованим арахісом. – Це улюблені ласощі Юрійовича! Постійно їх гризе. Уля такій знахідці не надто радіє, бо арахіс не любить. Та зараз в якості калорій підійде і він. 

– Тепер шукаємо де спати! – Уля обводить промінчиком ліхтарика салон. Все тут перекособочене, а сидіння взагалі дивляться в небо своїми половинами. Спати вниз головою – ще та “розвага”. 

– Давай спробуємо розібрати крісла і з них зробити ліжко? – підкидає ідею Нік. 

– Давай. – стомлено погоджується Уля, і ще частина ночі проходить в “ремонтних роботах”. Крісла виявляються надто міцні, та врешті решті здаються під натиском і Уля здивовано дивиться, як Нік складає їх зовсім поряд.