Про те, що треба не чекати, а шукати порятунок самим, і Уля, і Тигр, здається подумали одночасно. Це було видно по тривожних поглядах обох одне на одного.
– Ти думаєш… нам варто йти? – врешті запитує Нік, навмисно не уточняючи чому і, тим більше, куди.
І правильно! Бо одне діло сказати, що треба йти, а інше – проговорити щось типу “нам треба йти, бо допомоги можемо і не дочекатись”.
Про такі речи краще й не думати, не то що,”матеріалізувати” їх думками чи словами. Принаймні, якщо ви самі посеред темного лісу після не дуже вдалої посадки.
– Думаю, що якщо не будемо рухатись хоч кудись, доведеться тут спати. Сонце вже зайшло, до темряви в нас година максимум. – Уля говорить геть спокійно, і її спокій та виваженість передаються і Ніку. – Тільки от, ти зможеш іти? – раптом згадує про струс і гасить той миттєвий спалах оптимізму.
– Я спробую. Бо перспектива спати в лісі мене зовсім не приваблює. – Нік підводиться, розтирає ноги, що затерпли від сидіння, і навіть по-джентльменськи подає руку Улі.
Хвилини вистачає, щоб зібрати речі: фольговану ковдру, пляшечку з водою та досі відкриту аптечку. Уля кидає сумний погляд на зручне кубельце з гілок, наче то було улюблене житло,з якого треба з’їжджати, але нове поки не знайдено.
А через півгодини мовчазного продирання між гілками і підвертання ніг через корінчики та ямки, Уля зупиняється, як вкопана.
– Що? – стривожено питає Нік, ледь не влетівши в Уліну спину в подертому пуховику. .
– Слухай, а куди ми йдемо? Ми ж не знаємо, куди треба! І я зараз не про південь-північ і тому подібне, я взагалі. Якщо Юрійович досі не повернувся, то певно йти дуже далеко. А ми, незнаючи куди бредем, можемо забрести так, що нас вже й не знайдуть.
– А що ж робити? – в голосі Ніка така розгубленість, наче він не супер-зірка, а маленький хлопчик, що загубився серед юрби десь на ринку.
– Мабуть, шукати нічліг.
– Готель, шале чи приватний будиночок?
– Жартуєш? – Уля здивовано ловить погляд Ніка.
– Звісно. Думав розрядити обстановку.
– Невдало. Нічліг в нашому випадку – то щось з дахом і сухим настилом. І це навіть дуже оптимістично. Скоро стане зовісім холодно і темно…
– Мені вже холодно… і темно.
– Мені теж. – Уля сумно посміхається.
– Уля, стоп! Знаєш, що я подумав? Звісно не знаєш, ти ж думки не читаєш! Давай повернемось до літака, там і дах, і сухо.
– О, а я про нього й не подумала! Давай!
Асоціації зі словом “літак” раніше – “літати страшно”, але зараз їх швидко зіштовхують з п’єдесталу варіанти “м'які крісла”, “немає вітру” і – головний –“може там залишилась якась їжа”.
Тому Уля і Нік розвертаються і набагато швидше, ніж йшли сюди, пробираються між деревами вже назад. Оптимізм додає швидкості і навіть енергії. Тільки от темрява вже остаточно накрила все, навіть гострих шпилів смерек не видно. І гілки наче стали ще колючіші, тому йти важче. Та й врешті втома бере своє.
Уля подумки ставить в голові відмітки. Зламане деревце, трухлявий пеньочок, глибока калюжка. Здається, назад вони бредуть вічність, а ні літака, ні залишеного імпровізованого лежбища як не було, так і нема.
“Калюжка, зламане деревце… чорт!” – останнє слово Уля вигукує вже в голос, і спина Ніка (бо тепер попереду він) здригається.
– Що?
– Ми кружляємо! Ходимо по колу! – цокаючи зубами від холоду, вигукує Уля.
– Ти впевнена?
– Я вже бачила цю калюжу. І дерево зламане. Зараз пройдемо ще трохи і буде великий трухлявий пеньок!
– Таки чорт! – повторює її слова Нік. – І що робити?
– Перевзуватися. – похмуро кидає Уля.
– Що?!
– Є таке повір'я, що вночі на подорожніх нападає дух Блуд, і навмисно водить їх по колу. А врятуватись від нього можна, якщо змінити взуття праве на ліву ногу, а ліве – на праву.
– Ніколи про таке не чув. Думаєш, дух злякається аромату шкарпеток?
– Якщо вони синтетичні, то так. – Уля теж сумно посміхається. – Жарти-жартами,але тут є зерно здорового глузду. Коли людина відволікається на взуття, це її “перезагружає”. Як телефон, що завис.
– Цікаво. То що, будемо знімати взуття одне одному?
– Нам треба просто зупинитись, роздивитись, заспокоїтись. І спробувати ще раз.
– Добре. – Нік в такому стані, що зараз погодився б на все. Певно, і на “ритуал” зі взуттям теж.
Але Улін задум виявляється вірним. Трохи оговтавшись та взявши себе в замерзлі руки, вона таки виводить себе і Ніка на невеличку галявинку. З безформної купи гілок, що була їх тимчасовим пристанищем злякано шурхають в різні боки миші. А за деревами неподалік відблискує в світлі місяця, що показався з-за хмар, їх літачок.
– От бачиш! Ми знайшли! А тепер ходімо облаштовувати наші спальні! – оптимістично посміхається Уля. І трішки самовпевнено теж, бо це ж вона знайшла дорогу врешті-решт. І навіть ароматом несвіжих шкарпеток лякати одне одного не довелось. Має право погордитись собоюі своєю, такою актуальною зараз запасливістю.
#2858 в Сучасна проза
#8554 в Любовні романи
#2052 в Короткий любовний роман
богиня_у_квадраті, популярний співак та звичайна дівчина, пригоди_гумор_небезпека
Відредаговано: 18.11.2022