5. Вас вітають Карпатські ліси

Уля прокидається вдома. Мабуть, вперше за сто років вдалось виспатись,бо все тіло так затекло, що й поворухнутись важко. Ще й холодно страшенно. І улюбленої ковдри нема. 

Та як тільки Уля відкрила очі, то залишки “сну” змело миттєво. Бо замість її пастельних шпалер на стелі розслаблений погляд зачепився та й повис на височезних смереках та вечірньому сонцю між ними. А замість плакату Ніка Тигра з його останнього туру поряд сидів сам Нік Тигр. З розтріпаним волоссям, розшматованим шкіряним плащем та поглядом, який десь блукав. 

“Що за чортівня?” – хотіла було сама себе запитати, та враз застогнала від болю. По тілу наче каток проїхався, а ще – випливли на поверхню згадки про недавній політ, “грхм” в динаміку, та руку Ніка на її руці. 

– О боже, Уля, ви… ти отямилась! – загорівся радістю і вже трохи зібрався до стану фокусування очей на ній погляд Ніка. 

– Що за чортівня? – хоч і з запізненням, але таки вимовила підготовлену фразу і спробувала піднятись. І застогнала ще раз, але вже не від болю, а жалю, бо побачила, що її пуховик-подарунок зараз схожий на пошматовану парочкою ротвейлерів ковдру. 

– Ти поранена? 

– Не знаю. А ти не відповів, про чортівню. – в лісі посеред смерек, сидячи просто на позаторішньому листі якось значно легше перейти на “ти”, ніж в салоні приватного літака. До речі, літак. А де ж він? 

– Де ми? Де літак? Де Дмитро Юрійович,чи Юрій Дмитрович, чи як його там? 

– Ми впали. Точніше майже сіли. Літак за деревами. А Дмитрович пішов шукати допомогу. 

– Допомогу? Пішов? А телефон? Подзвонити… – зараз Уля нагадала собі той динамік зв'язку в літаку. Такий же непевний та трохи поламаний.

– Багато питань. – Нік обхопив руками голову, болісно скривився. – Мій телефон я так і не знайшов. Твоя сумка і телефон на диво вцілили, але зв'язку тут нема. 

Тільки зараз Уля побачила, що на волоссі Ніка темніє щось схоже на кров. 

– Ти поранений? – спробувала схопитись на ноги, та вони так затерпли, що не втрималась і повалилась просто на Тигра. А той, не чекаючи такого “подарунку” теж гепнув просто на траву. 

Це вперше Уля побачила його обличчя так близько. Справжнє, а не відфотошоплене на плакаті, чи, під тонною гриму, на роликах в Ютюбі. Правильні риси зараз були трохи скривлені болем, але від того зовсім не гірші. Прямий аристократичний ніс, чутливі мякі уста, легка доглянута щетина на вольовому підборідді. Просто картинка… Настільки приваблива, що Уля забула про те, що зараз лежить, мов на подушці, на власнику цієї “картинки”. Всередині затріпотіло щось, що Уля думала, давно вже було придушене нею ж ще в школі, коли той, хто їй снився кривляючись, називав її “сарделькою”... Просто тема для дослідження про метеликів в животі. Під назвою: “А вони існують!”. 

– Вибач, мені дуже приємно, але в спину холодно. – врешті заговорила “картинка”. Так дивно, а голос яким співають, і голос яким говорять, це завжди різні голоси? 

Спалахнувши від сорому, Уля підвелась і навіть галантно подала руку Ніку. 

– Що будемо робити? – врешті видала, щоб хоч якось відволіктись від сорому і від жалю, що така мить надто швидко завершилась. 

– В мене в голові так гуде, що я не дуже можу рухатись. Думаю, варто почекати Дмитровича з підмогою, він, як не дивно,практично не постраждав, це літаку і нам з тобою дісталося. 

– Чекати? Ну давай почекаємо. Тільки я зараз гляну, як твоя голова… – на щастя, універсальний набір для виживання-аптечка-косметичка-запас їжі на днів два, тобто Уліна сумочка були поряд. А значить, можна жити. Навіть в лісі…

***

Перша година чекання минула майже непомітно. Бо час з неї пішов на облаштування зручного “кубельця” з гілок, які Уля вкрила фольгованим тактичним простирадлом (навіть така річ знайшлась в її універсальній сумочці). А потім допомогла пересісти туди Ніку і оглянула його рани на голові. 

В дитинстві Уля була дуже активною дитиною. Рани, синці та інші наслідки такої активності були частими друзями, тому зовсім її не лякали. 

– Може, почекаємо поки повернеться Юрійович з підмогою, тоді? – несміливо запитав Нік, але слухняно сів на її імпровізоване "лежбище" і схилив голову, щоб Улі було зручно. 

А вона дістала свою аптечку і в душі вкотре зраділа своїй запасливості. Тут і бинти, і кілька флакончиків антисептика, і навіть ранозаживлююча мазь. І її відсутність страху крові та впевненість. Остання, правда, раптом кудись зникла, відразу ж після того, як Уля загадала, кому саме зараз доведеться надавати першу допомогу. 

Світле волосся було надзвичайно приємне на дотик. “Як шовк!” – навіть трохи з заздрістю подумала дівчина, обережно розділяючи його, щоб відкрити рану. Хоч крові було й небагато, а рана виявилась досить глибокою. В неї ще й трохи бруду набилось. 

Уля обережно промила краї, а коли час дійшов до самої рани, попередила Ніка, що зараз буде трохи боляче. 

– Все ок. – стомлено відповів Нік, але жилка на шиї почала битись частіше, та й його рука, що притримувала простирадло, стиснула його до хрускоту. 

Дуже-дуже обережно змоченим антисептиком диском промила рану. Тільки коли дійшла до найглибшої її частини, почула тихий стогін. Співчуття (чи щось інше?) проклюнулось в ній настільки сильно і несподівано, що змусило схилитись і швидко подмухати на рану, як не раз робила в дитинстві собі і єдиному своєму другу-однокласнику, який провчився з нею лише рік, але залишив спогади про те, що люди можуть бути й добрими, та не дав її серцю закаменіти остаточно.