3. Знайшли кого лякати!

Коли авто зупинилось біля офісу, Уля з величезною радістю вибралась з салону на світ божий. Там її було дуже незатишно, тому залишити це місце і товариство Дена, которого вона відразу охрестила "надутим індиком", вона так поспішала, що навіть пальто не надягла. 

Як виявилось, Нік вже чекав її надворі в супроводі охоронця. Вигляд в нього був незадоволений, та коли він побачив геть не сезонну одяганку дівчини, незадоволення змінилось здивуванням. 

– Це що? – ошелешено спитав він. – Не літо ж надворі!

– Ой, так, вибачте. Зараз я! – Уля, плутаючись в рукавах, швидко надягала пальто. Та коли надягла, побачила, як витягується обличчя Ніка. Опустила очі – і зрозуміла чому. Брудні плями – “подарунок” гада-водія – на світлому тлі виглядали розтертими гидкими кляксами. 

– Боже, Нік, ти що милостиню подаєш? – почувся ніжний, але сповнений такого презирства голосок, що навіть ліхтарний стовп разом зі своїм ліхтарем знітились. 

Сльози, що вже проривали першу лінію оборони, швидко сховались в свої хатки, а очі Улі ковзнули по джерелу голоску. Висока, струнка, тендітна і надзвичайно стильна блондинка з'явилася наче нізвідки, і дивилась на Улю так, наче в тої не пальто було брудне, а вона сама була купкою бруду під ногами. 

– Я – спічрайтер і копірайтер Ніка Тигра, а не жебрачка! – враз зміцнілим голосом видала Уля. Хай вона не вважає себе особою королівської крові, але й ображати себе не дозволить! 

– Он як? А з виду і не скажеш. – брови білявки поповзли вгору, і Уля раптом зрозуміла, де її бачила. Аліна Флеш – бек-вокалістка Ніка. Ех, не такою її Уля уявляла в житті, коли дивилась концерти. 

– Алін, перевір будь ласка, чи апаратуру гарно спакували! – наче й попросив, а наче й наказав Нік і дівчина з незадоволеним виглядом різко розвернулась на височенних підборах. Певно, якби асфальт не був мокрий, то і іскри пішли б. 

– Що сталось? – дивно, та в голосі Ніка не було ні презирства, ні зневаги. Невже справді співчуває, а не збирається “тролити”?

– Спочатку таксі потрапило в затор, а потім я заблудилась і мене обризкав якийсь козел. – випалила, мов на допиті, Уля і відчула, як сльози прочиняють дверцята своєї хатинки і починають потроху визирати назовні. 

– Так, ясно. В такому вигляді ми точно нікуди не полетимо. Щось треба робити. Алінкині речі вам не підійдуть. – Нік замовк. “Ще б пак, та Алінка – як половина мене!” – сумно подумала Уля. – Вона одягається, як папуга, просто. – раптом продовжив Нік. 

– Я… я можу без пальто тоді… – розгублено залепетала. 

– Ага, хворий спічрайтер мені точно не треба. Ходімо! – Нік раптом кудись зірвався, жестом запрошуючи Улю за собою. Дівчині і охоронцю нічого не лишилось, як швидко почвалати за ним. 

Відразу за рогом офісу приємною пастельною вивіскою вабив бутик “Ханна”. Як тільки Уля зрозуміла, куди вони йдуть, зупинилась, як вкопана, просто на місці. 

– Що? – відразу помітив її зупинку Нік. 

– В мене… я скільки не заробляю і не зможу…

– Мене ваш дохід абсолютно не цікавить! І, до речі, працюючи в мене, якраз стільки ви й зароблятимете! А зараз не гайте часу, швидко зі мною! Вважайте то за робочий інвентар. 

– Ні… я так не можу!

– Тоді я накажу охоронцю вас занести. Підходить? – погляд Ніка красномовно показував, що він говорить цілком серйозно, і Уля несміливо пошкандибала за ним. 

Дівчина-консультант, відразу впізнавши Ніка, як не дивно, стримала захоплення за професійною посмішкою. 

– Щиро раді вам! Щось підказати? 

– Потрібен пуховик чи тепле пальто моїй асистентці. Колір і вподобання вона скаже сама. Єдиний нюанс – має бути зручно, тепло, і на покупку у нас хвилин п'ять.

– О, зараз спробуємо! – дівчина змовницькі підморгнула Улі і поманила її за собою. 

В таких магазинчиках Уля завше бувала хіба в ролі “зайти помилуватись та позітхати”, та консультант виявилась надзвичайно здібною й розторопною, і за хвилину перед Улею лежала гірка з пуховичків. 

Уля несміливо потягнулась за першим зверху, чорним, але консультант зупинила її словами: “Ніі, ваші очі чудово відтінятиме фіолетовий колір. Спробуєте?” – і дівчина розгублено кивнула. 

А ще за мить її затишно огортав дорогою тканиною та хутряною оторочкою теплий пуховик неймовірно м'якого приємного фіолетового. 

На касі Нік дістав кредитку, та в останню мить зупинився, бо його погляд ковзнув на непримітних демісезонних черевичках Улі. 

– Вибачте! Ще зручні і теплі чобітки будь ласка!

– Ні! Це вже зайве! Я…

– Нам багато ходити доведеться! І в Будапешті зараз прохолодніше, ніж тут!

Ці пять хвилин здались Улі вічністю, та з бутика вона вийшла з якимось незрозумілим, але приємним відчуттям. Їй було тепло і зовні, і зсередини. І зручно. Незручно тільки перед Ніком. Досі ніхто таких подарунків їй не робив.

В офісі вони з'явилися одночасно з Деном та Аліною, що здивовано оглянула дівчину з ніг до голови. 

– Нік, ти що її одягав? Мені теж можна чекати від тебе такої благодійності? – в голосі блондинки так і хлюпотіла жовч і Уля розгубилась від двох одночасних бажать: стати невидимкою і втерти носа цій нахабі.