2. На крилах мрій

Хто не зачарований – той не розчарується!

Мабуть…

– Ну таке щось! – Уля зіжмакала записку і влучно запустила її в корзину для сміття біля дверей. – Знайшли кого лякати! Та й приблизитись до того Тигра мені – то як приблизитись до Говерли – хіба на картинці. Ну чи з допомогою фотошопу, і то не факт що ми обидві – я і Говерла – на одному фото помістимось. 

В свої 22 Уля знала точно одне: гіркіше самообману і марних надій та ілюзій – тільки прозріння від них. Тому на все намагалась дивитись тверезими очима та з холодною головою. І з іронією, яка проросла на благодатному грунті самокопання та “самозакопування”. І, о диво, коли отруйні квіточки іронії, а подекуди й сарказму, заквітли – жити стало значно простіше і легше. 

Хто не зачарований – той не розчарується! – з таким девізом Уля йшла по життю, яке на надто радувало її дармовими успіхами. Ні, все, що мала і чого досягала було плодами її важкої ретельної праці. Тому й можливість працювати в штаті Ніка Тигра – поп-рок співака, від якого божеволіло всі і все жіночої статі в радіусі сотень кілометрів – дівчина сприйняла не як несподіваний дар, а як закономірний результат власної роботи та самоосвіти.  

Ще в Улі був важливий принцип: якщо я щось досягнула, то воно моє, і ті хто надумають заважати – будуть знесені з дороги, як вантажівкою без гальм. Бо нема чого! Тому з приводу своєї роботи вона не плекала марних надій, але й поступатись досягнутим нікому не збиралась. Тим паче, через якусь дурну анонімку. 

***

Ніч минула майже без сну. Уля твердо вирішила, що це була звичайна тривога через збори, бо не так часто їй доводилось подорожувати. Та ще й не за свій рахунок. Та ще й з самим Тигром. Як би не намагалась вона вдавати байдужість сама перед собою, однак певний пієтет та зніяковіння перед цим іменем в неї були. А ще якихось років два-три тому (коли Уля ще не знала, як боляче буває розчаровуватись), і плакатик його висів над робочим столом. Ну добре, не тільки плакатик, заставка на ноутбуці теж. Ну а що тут такого, хто не любить помилуватись чимось гарненьким? 

А Нік і справді був гарненьким. Високий, статний, брутальний. А його ізюминкою було те, що ця показова брутальність була щедро приправлена загадковим поглядом темних завжди сумних очей і аурою таємничості, недосяжності… Ну й голос в хлопця був гарний, а в супроводі гітар та ударних звучав взагалі божественно.  

Уля швидко змахнула зайві думки і стала вкотре передивлятись свою валізу. Наче ж все взяла? Чи ні? 

Світло-фіолетова класична блуза та зручна чорна спідниця нижче колін – комплект одягу, який вона підібрала на сьогодні, акуратно лежав і чекав її на ліжку. 

Пробігаючи мимо великого зеркала, дівчина на мить зупинилась. Там на ней величезними темними очима дивилась вона сама. Висока, повненька, така, про яку ніколи не скажуть “тендітна”, але все ж симпатична дівчина з довгим чорним волоссям, гарними очицями та повними губами. 

“Ех, мінус кілограмів двадцять – і я була б справжньою красунею! А так доведеться не надто “відсвічувати”, щоб Ніку не було соромно за такого бегемотика в своєму оточенні”...

Оте кляте зеркало розбудило і протверезило вже остаточно.                                                              Ніяких ілюзій, тільки робота! – твердо вирішила Уля і, вкотре з маніакальною прискіпливістю оглянувши номер готелю, (“З неба мені нічого не падає, щоб ним розкидатись”) викликала таксі. 

***

По дорозі, доки Уля розглядала яскраві вивіски магазинів, її телефон вже вдруге наспівував “Моя маска – це я! Твоя маска – це ти!” (найпопулярніший хіт Тигра, до речі), але так тихо, що Уля почула його тільки, коли таксі зупинилось в невеликій пробці. Та почувши нарешті ледь ще не охриплий від співу смартфон, Уля не прийняла виклик, а, відхиливши його, відразу ж змінила рінгтон на першу ж стандартну мелодію з запропонованих. “Ще не вистачало, щоб всі знали, що я фанатка Тигра”– пробуркотіла собі під ніс і нарешті набрала останній номер. 

– Улька! Ти куди пропала?! Ти там як? Ти твереза і те, що ти мені написала вчора правда?! – зарепетував динамік голосом кращої подруги Улі – “Русалки” Люди. Русалкою її прозвали після того, як на якійсь студентській вечірці дівчина перебрала міцних коктейлів і кричала всим, що не може йти, бо в неї не ноги, а риб'ячий хвостик. Відтоді минуло вже років три, і Люда була досить успішною бізнес-леді, однак прізвисько прилипло до неї, як жуйка до підбора, і відставати не хотіло ну ніяк. Власне, як і Уліне – “Булочка”, народжене від улюблених ласощів дівчини і, ніде правди діти, її здобних форм. Але Уля на це прізвисько вже й не ображалась, бо, пухкенька з дитинства, мала колись значно образливіше, яке було так ідеально співзвучним з її ім'ям, що довелося навіть ім'я змінити. Але про це пізніше, а поки дівчина намагалась пояснити подрузі, що вона не жартувала, і дійсно зараз іде в офіс Ніка Тигра. 

– Ну якщо ти мене не “розводиш” і це правда, то там, того, будь обережною. Знаєм ми цих співаків популярних, звабить і оком не моргне! – вже спокійніше, але все так голосно щебетала подружка. 

– Рус…ой, Люд, звабить? Ти жартуєш? Та його швидше шафка в коридорі зацікавить, ніж така, як я. 

– Така, це яка? От коли ти навчишся себе любити?! – цього разу голос Люди сягнув таких високих нот, що аж стомлений таксист здивовано озирнувся. 

– Та люблю я себе. Але не перелюблюю і на речі дивлюсь тверезо.