Бульбашка

Ти зараз лежиш у ліжку або сидиш у кав'ярні, або ще деінде і думаєш, що нерухомо застряг в обіймах свого смартфону, споглядаючи ці дрібні чорненькі символи, створені за допомогою двійкового коду. Та насправді ти рухаєшся. Твоє тіло, хоч ти цього і не відчуваєш, непомітно рухається відносно стільця/ліжка, створюючи тертя спокою. Тектонічна плита, на якій побудовано твій дім/кав'ярню, непомітно рухається відносно ядра Землі. Якийсь сантиметр на рік в масштабі планети ніщо, та за геологічні епохи обличчя домівки людства кардинально змінює свій вираз. Земля ж рухається навколо Сонця, і ми це бачимо, хоч в той же час і Сонце рухається навколо центру Чумацького шляху.

Та і це ще не все. Наша Галактика теж рухається в певному напрямку до об'єкта, який вчені назвали Великий Атрактор, бо досі не знають, що воно таке. Все від атома до надскупчення галактик у Всесвіті рухається. А куди ж рухається сам Всесвіт?

*          *          *

Двері відчинилися...

- Заходьте, пане, заходьте. Сто років тебе не бачив.

Добродушний стариган привітно усміхався, пропускаючи гостя у великий темний ангар. Той увійшов, мимохідь поглянувши на бейдж, що невиразно майорів на білому халаті свого хазяїна. "Професор Сліпко", а саме про це говорила пластикова картка, йшов слід за старим знайомим. Чоловік років тридцяти із цікавістю роздивлявся усе навкруги.

- То ось, де Ви зараз працюєте, Петровичу. І як Вам?

- Нормально... Сорочки не брудню... - професор усміхнувся. - Тимко, а ти як? Дивлюся, вже майор.

- Так... Дослужився... Куди далі?

Майор Тимко, а точніше майор Скорик, роззирнувся, шукаючи ті самі двері, що, як у шпигунському кіно, ведуть до таємних сходів секретної лабораторії.

- Туди, - професор Петрович підняв праву руку, вказуючи маршрут молодому супутнику. - Взагалі був дуже радий, коли сказали, що саме ти зголосився допомогти нам в цьому проекті. Перше, про що подумав, хоч побачимося після закінчення війни.

- Це ж вже п'ять років пройшло...

Майор Скорик із професором увійшли в темний широкий тунель.

- Ви тоді так допомогли нашій частині. Хлопці й зараз Вас згадують.

- Годі тобі. Це просто моя робота.

Сліпко хитро усміхнувся. Мабуть згадав, чим саме допомагав армії. Потім згадав, що це все ж таки військова таємниця, і вираз його обличчя знову змінився на кам'яно-спокійний.

- То в чому полягатиме моя робота?

Як справжній військовий, майор перейшов одразу до суті.

- Не переймайся, Тимко, все розповім. Все поступово.

Чоловіки пройшли до мережі заплутаних коридорів.

- Почну з головного... Є у нас один хлопчина, підліток. Років йому зараз п'ятнадцять. Знайшли на вулиці.

Професор очима шукав необхідні двері, що вислизали то тут, то там з суцільно чорної матової стіни.

- Звичайний такий хлопчина на перший погляд, та з важкою долею: під час війни з родиною потрапив під ракетний обстріл.

- Ох, скільки такого було, - зітхнув із сумом Тимко. - Десятки тисяч покалічених життів...

- Саме так, - Сліпко продовжив. - Ніхто, крім цього хлопчика не вижив. Ну а далі класика - лікарня, реабілітація, дитячий будинок.

Компанія підійшла до потрібних дверей і пан професор встромив у отвір електронного ключа. Добряче клацнув сталевий замок, прохід відчинився, оголивши людне приміщення, заповнене відлунням різних голосів. Це було вже більше схоже не на військовий об'єкт, а на щось, на кшталт наукової лабораторії.

- Поринаю у Вашу стихію, Петровичу?

Тимко увійшов до зали. Працівники, не помічаючи відвідувачів, продовжували займатися своїми справами.

- Так ось... На чому там я зупинився?

Вчений згадував, що останнє розповідав.

- Точно. Дитячий будинок... Побувши там деякий час, хлопчина і ще кілька підлітків тікають звідти.

- Поки що не бачу нічого дивного.

- Я б теж не помітив... - професор іронічно поглянув на приятеля. - Знайшли їх десь через пів року у якійсь недобудованій новобудові. У всіх дах поїхав, крім цього хлопця.

- А що сталося?

- Це ж питання було і в поліції, і в ювенальної служби...

Чоловіки підійшли до невеличких шаф.

- Користуйся... Будь ласка.

Вчений привітно відчинив дверцята, запрошуючи майора покласти туди особисті речі. Останній хитнув лисою головою, дякуючи за запрошення:

- То причину знайшли?

- Так. Але вона виявилася доволі нетривіальною... - хитринка не зникала з обличчя Сліпка. - Давай вже пройдемо в "конференц-залу", так би мовити, і там отримаєш усі необхідні інструкції.

Тимко зачинив шафу і чоловіки знов розпочали блукання коридорами.

- Так ось. Що ж трапилося з юнаками... Варто зазначити, що їх батьків також забрала війна. Ох... Трагедія на трагедії. Скільки ще цей жах буде відлунюватися в сьогоденні?

- Багацько людей загинуло, ще більше доль зруйновано. Якби все можна було змінити...

- Ось воно. Також і ті діти мріяли тільки про одне - повернути своїх батьків.

Професор Сліпко багатозначно поглянув на Скорика. Той зрозумів, що вони дісталися майже до мети:

- Але ж це не можливо...

- В нашому світі так, Тимко. В нашому світі так...

Петрович сумно зітхнув. Компанія зупинилася біля великих сталевих дверей, що більше походили не на вхід до конференц-зали, а на якийсь люк космічного човна.