І була весна.

   От старий збоченець. Так, мабуть, думає про мене юнак. З тебе вже порох сиплеться, а тобі біс в ребро. Зиркає на молоду дівчину час від часу. Посміхається. Зрозуміло, що в нього на умі. Добре хоч не липне відкрито і вульгарними, сороміцькими жартами не сипле.

  Я з зусиллям відводжу погляд від молодої чарівної панни, ховаючи посмішку у бороді з вусами, удаючи, що розглядаю книги.

 Минали останні секунди. А її не було. Людини від якої залежало моє життя. Чи буду я жити. І майбутнє  двох людей, яке може не настати. Якого не буде. Нікого навкруги не було – а часу не залишалося.

 Невже я сам все знищив? Все зруйнував? Це кінець?

Мені ніби осяяло!  Старий збоченець!!! Саме це я прочитав у очах юнака!

Я глянув на нього.

Молодий чоловік суворо зиркнув на мене – і рушив геть в сторону каси.

Я діяв інстинктивно – підскочив, з усіх сил штовхнув юнака в сторону дівчини – і кинувся навтьоки.

 Чув позаду обурений голос панни та збентежений чоловічий.

 Я вискочив з книжкового магазину і швидко пішов геть.

Мені не потрібно було дивитися у вікно  —  і так знав, що там.

Юнак перепрошує. І в знак вибачення запрошує дівчину на каву.

 Саме так познайомилися мої мама з татом.

Це була улюблена історія мого батька. Про старого збоченця, який штовхнув його на маму в книжковому магазині. І як він в знак вибачення запросив її на чашечку кави.

 А потім буде їх весілля. Щасливі роки  подружнього життя. Моє народження з сестричкою. І їхня героїчна смерть  на Сіріусі. І я – що продовжить їх наукові дослідження і доведе, що подорожі в часі можливі.

  Але це буде в майбутньому. В далекому майбутньому… А поки що хай вони насолоджуються — книгами, кавою, весною та тою щирою першою любов’ю, яку не зможе здолати навіть смерть….