Букет для Мері

1918 рік. Весняний дощ стих надвечір. Тил виглядав як завжди: вояки займалися буденними справами, шпиталі були переповнені пораненими. В одних метушня, інші відпочивають. Офіцери з’ясовували обстановку, отримували накази. Солдати, що повернулися з передової милися, голилися, знову починали відчувати себе людьми, знявши мископодібні шоломи та важке спорядження.

Свіжі, ще не обстріляні хлопці, з переляком, а дехто з нетерпінням чекали відправки на передову і першого бою. Вони ще й близько не уявляли того, що чекало на них, хоча всі бачили десятки тіл, які щодня вивозили із просякнутих стражданнями шпиталів. Час-від-часу було чутно гарматні канонади. Здавалося б, вони мали насторожувати, та навіть молоді сестри милосердя розцінювали ці звуки як буденне явище.

Нещодавно, після якогось нескладного охоронного завдання, сюди на добу перекинули батальйон, виділений від одного з новоприбулих британських полків. На світанку його мали відправити ближче до лінії зіткнення для тимчасового підсилення однієї з відносно спокійних прифронтових ділянок.

В одному з відділень цього батальйону, служили брати Реймі та Джон Холденси. Перший – молодший брат, рядовий, який завдяки деякому впливу і зв’язкам опинився поряд із старшим – капралом. Джон давно хотів відправитися на війну, але зв’язки й наполягання батьків змогли тривалий час утримувати його на військовій службі в Англії, проте, коли призвали молодшого, інших варіантів не залишилося. Батьки вже не могли перечити Джону відправитися як старшому, разом із Реймі, який за своїм характером був значною протилежністю. Йому не були притаманні схильності до таких рис як військова честь чи патріотизм. До обов’язку захищати країну він ставився нейтрально і сильним бажанням відправитись на війну не виділявся. Вроду мав кращу, ніж Джон, проте сором’язливість і закритість у собі – більші. У душі він був ще підлітком, який не до кінця розібрався з тим хто він і для чого живе. У ньому постійно вирував конфлікт і неслася буря емоцій, які увесь час підтримувалися переконанням, що батьки більше люблять Джона. Цю думку він підтверджував ще й тим, що його від війни вони захистити не змогли, а брата прикривали кілька разів, хоч він того і не просив. Здавалося б, відносини між цими двома мали бути напруженими, та з моменту прибуття у Францію, все розвивалося напрочуд добре. Схоже, труднощі об’єднали їх і, навряд щось могло знову привести до конфлікту.

Джон намагався бути зразковим капралом і в нього це добре виходило. Всі знали, що він заслуговує на гарну військову кар’єру і ні для кого не було таємницею, що після війни він мріє вступити до військової академії, отримати офіцерське звання і пов’язати своє життя із королівською армією. Складно сказати чому, але у відділенні Джона панувала справжня дружба й братерство. Це відділення можна було сміливо назвати одним із найбільш дружніх у батальйоні.

Того вечора його вояки сиділи біля вогнища, постійно прогнозуючи, як відбуватиметься їх перше завдання на передовій. Серйозна розмова регулярно переривалася жартами та співом, який то виринав, то знову затихав. Вони почувалися щасливими, раділи атмосфері, в якій знаходилися. Навіть сором’язливий та закритий у собі Реймі почав відчувати себе досить вільно та впевнено у компанії цих людей і зміг знайти спільну мову з кожним. Вони по трохи ставали для нього сім’єю. Ніхто досі не знав, що на них завтра чекає, яке завдання, який напрямок. Та так чи інакше, потрібно було лягати спати, аби бути готовими до майбутніх подій.

– Ще кілька світлих спогадів ,капрале, і лягаємо, – сказав солдат Джимі, на що капрал, звісно, погодився.

Усі вслухалися в цікаву розповідь і на хвилинку повернулися у рідну Англію, де зелені поля, на яких мирно пасуться вівці, а неподалік, у якомусь із більших сіл, знаходиться паб із прекрасним пивом та веселою обслугою з молодих сільських панночок, до яких можна було б позачіплятися. Цю гарну мить розповідей, по-різному близьких до душі кожному, перервав голос, що пролунав із темряви:

– Вояки, нумо сюди! Потрібна допомога!

То був якийсь офіцер. На його заклик неохоче почвакали багнюкою відірвані від фантазій вояки.

– Допоможіть сестрам, – продовжував він, – перенесіть ці ящики з медикаментами у барак, поки не розпочався дощ.

Якісь солдати вже займалися цим, але їх було всього четверо. Відділення Джона не хотіло робити цього, адже завтра на передову і чому це саме їм потрібно зараз трудитися коли тут повно інших людей? Але в серцях прокотилася нотка співчуття до поранених та сестер милосердя, а майорські нашивки на обшлагах рукавів офіцера, якого вони бачили вперше, збільшували бажання працювати.

Ящики носились швидко, багато часу ця справа не зайняла. Реймі поставив останній, як побачив що брат розмовляє із лейтенантом. Схоже, прийшов точний наказ на завтра. Молодший Холденс захотів почути що там – і швидким кроком, дивлячись під ноги, попрямував з бараку. Він впевнено наближався до виходу і вже, фактично, був на порозі, як з-за повороту, так само впевнено й рішуче, прагнучи зайти в середину, вийшла медсестра. Ненароком вони зіткнулися. Рядовий відчув себе у незручному становищі, його рухи набули великої різкості, хотілося лише якнайшвидше розминутися і піти далі.

– Вибачте, будь ласка, – наче з легка відстрибнувши убік та ще не підвівши погляду, казав він.

Перепросивши, Реймі якось ще більше розгубився і не подався далі. Все ж таки, вони врізалися один в одного. Для нього це не було боляче, але ж він не знав як це відчула вона. Отож, йому хотілося просто почути хоч якусь відповідь, аби переконатися, що все добре, а тоді якнайшвидше попрямувати до брата й опинитися подалі від цього незграбного інциденту. Юнак трохи боязко підвів погляд і зважився на те, щоб спрямувати його на неї й протримати хоч трохи довше, ніж одну маленьку миттєвість. Потрібно побачити у кого він врізався і переконатися чи все нормально.