Букет білих лілій

Перший снігопад цього року, сніг лежить усюди, накриваючи вулиці білосніжним покривалом. Усі поспішають додому, щоб сховатися від снігопаду. Лише самотня постать прямує на кладовище. 

Кам’яні плити припорошені снігом. Чімін пробирається крізь знайомі до болю лабіринти, в його руках букет білих лілій. 

Він підходить до знайомого місця і розглядає зображення на пам'ятнику. «А життя не закінчиться завтра, воно у нас буде довгим», — говорить напис, і Чімін змахує з нього білосніжні сніжинки.

- Білі лілії, як ти любиш. З днем народження, сонечко — він тремтячими руками кладе на кам'яну плиту квіти та послання у білосніжному конверті, сідає на лавку і мовчить, пильно розглядаючи зображення, ковзаючи по ньому сумним поглядом.

- Тобі сьогодні двадцять шість. Я дуже сильно сумую за тобою, сонечко.

Минуло вже три роки, як не стало його коханого, Юнги.

Три довгих роки альфа ходить з діркою розміром з чорну діру замість серця. Три роки самотності. Три довгих роки на душі у альфи зима. 
Чімін так і не зміг змиритися зі смертю коханого.

А Санта Муерте на могилі сидить, тримає в своїх руках келих червоного вина, дивиться на Чіміна, що схожий на мерця, зі співчуттям в очах. Вона не хотіла виривати серце, залишати рану, що до кінця днів буде кровоточити і гнити в грудях.  

Вона дивиться на свою знайому — життя — і тихо запитує її, за що вона так поводиться з Чіміном? Що він зробив не так? А та мовчки йде. Покидає володіння, що їй не підвладне, зовсім не дивиться на Чіміна, той на людину зовсім не схожий. Залишаючи його на піклування самої смерті. 

- Знаєш, Міні, я прийшов до тебе з гарними новинами. - обличчя альфи ледь торкається посмішка - Я домігся усиновлення Чонвона. Через тиждень він стане нашим сином. - каже кудись у порожнечу Чімін, сам не помічаючи, що гіркі сльози капають з очей. 

Йому боляче, до скреготу в зубах боляче. Ще один день без Юнги. Ще один нікчемний день. День без дзвінкого сміху, без посмішки, яскравішої за денне сонце, без обіймів, що зігрівали в холодні ночі. Чіміну хочеться вити, як пораненому звіру. Підвівшись з лавки, він падає на коліна на замерзлу землю, біля могили коханого. 

— Мені так тебе не вистачає, сонечко. Я втомився прокидатися в холодному ліжку. Я втомився існувати, а не жити без тебе, — він намагається не плакати, але ридання струшують усе тіло Чіміна. Його долоня, що затискає рот, не стримує їх, вони прориваються крізь стиснуті до болю губ — Але я обіцяю тобі, — витирає свої сльози з червоних від морозу щік. — Обіцяю, що буду триматися, хоча б заради Чонвона буду триматися. 

Порожні очі, навіть не блищать, і плакати Чімін вже не намагається. Боляче, дуже боляче. Як швидко щастя змінилося на гіркоту. Скільки сліз було пролито за ці три роки. 

Поцілувавши наостанок надгробок, Чімін уже збирався йти, як він відчув обійми такі теплі й до болю рідні. На обличчі альфи вперше за цей час з'явилася посмішка, яскравіша за літнє сонце.

 Поглянувши на надгробок востаннє, альфа самотньою постаттю попрямував до виходу. Не бачачи, що біля своєї могили стоїть той, кого ще так сильно кохає розбите серце Чіміна. 

Не здогадуючись, що той стоїть за його міцною спиною під час кожного його приходу. Чуючи всі тяготи Чіміна, відчуваючи на собі весь його нелюдський біль. 

А Юнгі поглядом, наповненим сльозами, проводжає його, шепочучи у віддалену спину: «Кохаю тебе, милий». Виплакавши всі свої сльози, омега звертає свій погляд на Санта Муерту, тихо дякуючи їй. 

 - Дякую за можливість востаннє обійняти кохану людину. 

А та випиває червоне, як кров, вино з кришталевого келиха, думаючи, що ці двоє зустрінуться знову. Їх розділяють світи, але їх об'єднує кохання. Кохання, здатне подолати вічність.