Букет

— Добрий день, — почув Руслан приємний жіночий голос в слухавці. — Мені вас радили як найкращого у місті майстра. Я хочу замовити ліжко до спальні, — після цих слів повисла пауза. Руслан чув лише прискорене дихання у слухавці.

“Сходами біжить, чи що?” — подумав він, а вголос промовив:

— Коли зручно, щоб я приїхав на замір?

— Я готова хоч зараз, — відповіла жінка дивним тоном.

— Зараз не вийде, — сказав Руслан, удаючи заклопотаність. — А от годині о сьомій вечора було б чудово.

— Тоді чекаю. Пишіть адресу.

Під час розмови в Руслана визрів план зустрічі з Каріною. І навіть вигадувати нічого не треба — ось вона, нагода законно зникнути з дому. Та ще й увечері. Заразом можна перевірити одну підозру.

Руслан, задоволено усміхаючись, з’явився в одвірках кухні.

— Хто дзвонив? — з несподіваним інтересом спитала дружина.

— Клієнти, — розвів руками Руслан. — Користуюся популярністю, виявляється. Замовлення накльовується. Тож увечері працюю.

Він спробував відірвати шматок м’яса від яловичої кісточки, щойно витягнутої з каструлі з киплячим борщем. Витівка не вдалася, і він, махаючи обпеченими пальцями, поспішив до ванної — подалі від гріха.

Руслан вийшов трохи раніше й, поки їхав до клієнтки, набрав номер Кирила. Вони ще минулого тижня домовилися, за першої нагоди здійснити задумане. Момент трапився більш ніж підходящий.

“І вовк ситий, і баран цілий”, — тішився Руслан. Тільки незрозуміло було, до кого з цих двох тварин він відносить себе.

Двері Руслану відчинила молоденька дівчина, яка нагадувала актрису з фільмів для дорослих. Одягнена у короткий напівпрозорий халат, з-під якого виднілися мереживні панчохи. Довгі шпильки туфель додавали їй сантиметрів десять зросту.

Руслан окинув дівчину поглядом з голови до п’ят, потім у зворотному порядку, на мить пригальмувавши на півдорозі.

“Срамота”, — подумав він, а вголос промовив:

— Доброго вечора. Я дуже поспішаю. Де робитимемо заміри?

— Я вас проведу. Ходімо в спальню.

— А що з цим ліжком не так? — сухо спитав Руслан, переводячи погляд з нового дорогого ложа на годинник.

— Скрипить, — розвела руками дівчина. — Спробуйте самі. Приляжте, не соромтеся, — вона, як могла, намагалася нагнати еротики у свої жести та інтонацію.

Руслан сів на край ліжка і сидячи, трохи пострибав на ньому.

— Ніхріна не скрипить, — констатував він результат діагностики.

— Це з краю не скрипить, а посередині — жах як, — закотила очі дівчина.

Руслан, усвідомлюючи всю безглуздість ситуації, перекотився до центру величезного ложа. Те не видало жодного звуку окрім шарудіння шовкового простирадла під атласним покривалом.

Не встиг він підвестися, як дивна клієнтка опинилася поряд.

— Це, напевно, тому що ви один. А от удвох — завжди скрипить, — не вгамовувалася вона.

— Дівчино, — почав втрачати терпець Руслан, — по-моєму, вам потрібен інший майстер. Я займаюся виготовленням меблів. Зайдіть краще на сайт знайомств — там знайдеться багато охочих “змастити, аби не скрипіло”. А я поспішаю. Вдома чекають дружина та діти, — випалив він і, чомусь додав: — Голодні.

Хоча дітей у нього ніколи не було.

Вискочивши з капкана розпусти, Руслан, не чекаючи ліфта, побіг сходами вниз. На ходу набирав знайомий номер. Ніхто не відповідав.

“Дивно”, — подумав він. — “Дарма я не подзвонив Ірі заздалегідь. Сюрприз, називається. А раптом вона поїхала до мами?”

“Ні, ні, ні”, — заспокоїв себе, — “до мами вона тільки у вихідні їздить, і то не завжди. Старенька їй так мозок виїдає, що на тиждень вистачає. У ванній, мабуть, кисне, а телефон не взяла. Напевно, недавній потопельник став уроком”, — посміхнувся Руслан, відзначаючи свої неабиякі дедуктивні здібності.

Він згадав, як тиждень тому Ірина плакала через те, що задрімала у ванній із телефоном в руках. Той, звісно, впав у воду й помер за лічені хвилини. Руслан тоді купив їй нового й тепер при кожній зустрічі питав, чи подобається подарунок.

Цього ж разу, щоб сюрприз вдався на славу, він зайшов у квітковий магазинчик недалеко від Іриного будинку й взяв три червоні гвоздики. Руслан був твердо переконаний, що Іра просто шаленіє від цих квітів. А її дивна реакція на них — то просто форма кокетства.

— І целофанчика більше, будь ласка, я доплачу, — сказав він літній продавчині.

Та хотіла щось сказати, але, окинувши досвідченим поглядом Руслана, лише мовчки кивнула.

“Гуляти — так гуляти”, — вирішив чоловік і зайшов ще за шампанським та цукерками.

Піднявся на четвертий поверх. Міцніше стиснувши під пахвою пляшку й коробку грильяжу в шоколаді, придивився до кнопки дзвінка. Просто тикати в неї пальцем було небезпечно — могло вдарити струмом.

— Ось що значить — у хаті мужика немає, — часто нарікала Іра: то на тупі ножі на кухні, то на відірвані дверцята шафки, то на дзвінок злощасний.

Добротний дзвін почув не лише Руслан. Не пройшло і хвилини, як відчинилися сусідські двері. Висунув голову сивий чоловік.

— Хорош дзвонити, немає Ірки. Пішла кудись годину тому. Футбол дивитися не заважай. Дзвонить і дзвонить... дзвонар довбаний, — буркнув той і зачинився.

Руслан розгубився. Зазвичай Іра жила за чітким розкладом. Точніше за дуже спрощеним. О 17:10 поверталася зі зміни й до ранку за двері носа не висувала. За винятком вихідних. А тут — середина тижня. Що б це могло означати?

Обурений непосильними для своєї дедукції думками, Руслан вийшов надвір.

“Скільки даремно часу втратив”, — роздратовано подумав він.

Поклав свої дари на заднє сидіння обшарпаної “Волги”. Сів за кермо і замислився. Згадав про Кирила. Того самого, якого вмовив простежити за Мариною, щоб викрити її у зраді.

Телефон задзвонив, щойно Руслан про це подумав.

— Про вовка промовка, — пробурмотів він, вдивляючись у павутиння тріщин на дисплеї.