Ніч страхів

Тієї ночі мені не спалося. Не тому, що нове місце чи вдавлене ліжко, через що я весь час тулилася до стінки. Сама собі не могла пояснити, однак якась тривога засіла в підкірці й не давала спокою.

Я згадувала розповідь господаря. Прокручувала в голові долі людей і події, які гнали їх із рідних домівок, щось трохи додумала, щось вставила своє. І вже почала дрімати, як почула стогін.

Трохи підвелася з ліжка, спершись ліктями на матрац, прислухаючись. Може, це Джулії щось наснилося.

— Сашо?

— Що?

— Ти не спиш?

— Щось не спиться.

— І мені.

Раптом знову пролунав стогін.

— Ти це чула?

— Так, — холодок побіг спиною.

— Що це? Хто?

— Не знаю, — відповіла я.

У цей час почулися якісь голоси. Вони то шепотіли, то говорили голосніше. Розібрати, що саме, ніяк не виходило.

— Мені страшно.

— Не бійся. Це, мабуть, дід Левко з дружиною, — почала я її заспокоювати. — Будинок старий, чутність гарна.

Голосів ставало дедалі більше. Хтось стогнав, хтось шепотів, хтось кричав. І їх було так багато, що це вже скидалося на гул, який наближався.

— Сашко! — закричала Джулія й заскочила до мене в ліжко, тулячись ближче.

Я й сама притулилася до неї. Бо в самої волосся дибки стало від страху.

Ми кинулися до дверей одночасно.

Кухня зустріла нас цілковитою тишею й непроглядною темрявою. Ні звуку, ні промінчика світла.

— Що це було?! — голос у неї от-от мав зірватися.

Я її чудово розуміла, бо в самої трусилися руки. Я була налякана.

— Я не знаю, Джуліє. Господи, аби тут нічого не завалити й не вбитися.

— Пішли до хлопців, — запропонувала вона.

Я не могла не погодитися.

Пробиралися навпомацки. От тільки я запізно зрозуміла, що кухня порожня. Жодних меблів. І тільки я хотіла це сказати, як у кутку, саме з того боку, де мали бути двері до кімнати хлопців, щось зашкреблося.

— Це миші?!

«Тільки не це», — подумала я. Бо, як і італійка, дуже боялася гризунів.

Ми заверещали одночасно. І вже було байдуже, що когось розбудимо, що подумають, ніби ми несповна розуму. Просто хотілося, щоб хтось прийшов, заспокоїв, просто сказав, що нам усе наснилося.

Але ніхто не з'явився.

Це просто якась абсурдна нісенітниця. Так не буває. Не можуть усі так міцно спати, щоб не почути нас.

— Артуре! Артуре! — уже ні про що більше не думаючи, кричала я. — Майку! Агов! Хто-небудь!

— Майку! Майку! — кричала Джулія, а у відповідь — тиша. — Не може такого бути.

Вона щодуху кинулася в бік дверей. Навіть забула про мишей, що ще хвилину тому шкрябалися.

Я — слідом.

Однак дверей там не було. Була глуха стіна.

— Ні... ні... ні... Це нереально! Це сон! — вона почала рухатися вздовж стіни. Я її не бачила, але чула кроки.

Раптом вона зупинилася.

— Сашо! Сашко!

— Ти чого кричиш? — я смикнулася від несподіванки.

— Я раптом подумала, що ти зникла.

Я підійшла впритул і взяла її за руку.

— Рухаймося разом.

— Саню, ти помітила, що кімната повністю порожня? А ще крайніх дверей немає, де хлопці були. Хіба таке може бути? Я не розумію, що відбувається.

— І я не розумію.

— Мені дуже страшно.

Вона вже почала плакати.

— Джуліє, сльозами тут не допоможеш. Треба зібратися. Я теж боюся. Дуже боюся.

— Що відбувається?

— Я не знаю. Може, це сон? Я сплю і мені все це сниться?

— Тоді й мені це сниться?

Ми пройшли по колу всю кімнату. Жодних дверей. Як таке може бути?

Кімната була повністю порожня, ще й без вікон і дверей.

— Сашко... ми замуровані?

— Ні-ні... Не може такого бути. Агов! Хто-небудь! Допоможіть! Господи, що відбувається?!

Ми обійшли кімнату ще разів із двадцять, а потім, притулившись одна до одної, сіли в кутку.

Спочатку плакали. Потім просто сиділи мовчки.

Раптом Джулія почала сміятися.

— Ти чого?

— Знаєш, що найсмішніше? Ми ж сіли саме в кутку, де були миші. А вже зовсім не страшно. Мені здається, що миші — то найменше зло зараз. Ніколи б не подумала.

Я теж посміхнулася. Хоч у душі вже з'являвся відчай. Бо що, якщо ми тут і помремо?

— Дідько, ні в біса не видно! — почулося поряд, і клацнули двері.

Ми підхопилися.

Раптом увімкнувся ліхтарик, і я побачила Артура.

— Слава Богу!

— Артурчику! — одночасно вигукнули ми.

— Що ви тут робите ще й у темряві?

Він точно нічого не розумів.

Ми одна поперед одної почали йому розповідати про стогони й крики, про відсутність дверей і меблів у кімнаті, і навіть про мишу.

— А я звідки тут, якщо дверей немає?

Я не бачила, проте знала, що він посміхнувся.

Промінь світла він направив на двері за своєю спиною, звідки щойно з'явився.

Однак дверей там уже не було.

— Якого лисого?!

Він навіть помацав стіну, щоб упевнитися, а потім освітив кімнату.

Меблі так і не з'явилися, однак ліворуч були двері.

Артур, не роздумуючи, попрямував туди. Ми — слідом.

Крізь прочинені двері на нас хлинула ранкова прохолода й сирість.

І вже зовсім неочікувано було побачити осіннє подвір'я дерев'яної покинутої хати.

— Немов щойно поїхали, — чомусь пошепки сказала я, сама не знаючи чому. Просто ця думка прийшла в голову.

Посеред двору були скинуті в купу речі, ніби їх кудись несли, а потім покинули. Вони трохи звогкли, але не були мокрими чи брудними, адже дощ лише збирався.

Вони були дуже доречними, бо вже зуби цокотіли. Все-таки осінь, а ми з Джулією в майках і шортах, у яких лягали спати... влітку. Артур — лише у спортивних штанах і з голим торсом.

— Одягайтеся. І хутко, — наказав Артур.

Ми відразу почали копирсатися в купі.

— Це якийсь кіношний реквізит? — потрусила я в повітрі коричневою довгою спідницею, яку могли носити в минулому столітті.