На ночівлі

Йти довелося і справді недовго.

У голові в мене крутилися думки, які я навіть не могла зібрати докупи. І тільки-но я пробувала розібратися в усьому, як відразу сироти виступали на шкірі. Гадаю, що всі переварювали в голові те саме, що й я. Бо все було дуже дивно. Ми занадто довго їхали від Холодника, там уже точно кілометрів п'ятдесят проїхали, потім повернули назад. А виявляється, що заглохли під самою Бугаївкою. Чортівня та й годі.

— А от і Бугаївка. От де вогник горить — моя хата. У нас і зупинитеся. А завтра вранці вже й машина ваша заведеться.

Я й справді попереду побачила вогник. Ну що ж, не так уже все й погано.

— Ми не створимо вам незручностей? — запитала Джулія. Я про те саме подумала.

— Що ви, звісно, ні! Ви трохи нам з Устиною складете компанію. Гості в нас рідко бувають. Як бачите, тут покинутих хат багато.

Ми саме проходили повз таку хату, яка вирячилася на нас порожніми розбитими вікнами, а зарості, в яких вона потопала, відкидали моторошні тіні на обшарпані стіни. Тому я швидко прибрала телефон із ліхтариком, щоб не лякати себе ще більше.

А чоловік продовжував:

— Люди виїхали, бо близько аномальна зона.

— А ви?

— А що ми? Ми з жінкою вже немолоді, щоб починати все спочатку. Уже по сімдесят п'ять років. Та й куди їхати? Тут народилися, тут і лежати будемо.

— Вибачте, не спитав, як вас звати, — сказав Артур.

І справді, Артур має рацію. Чоловік нас до себе запросив, а ми й імені його не знаємо та й самі не представилися.

— Левко Рідний я. Дідом Левком кликали, і ви так звіть.

— Приємно познайомитися. Я Артур. Це моя сестра Олександра і двоюрідний брат Михайло...

— Я Майк. І тільки так, — невдоволено буркнув хлопець.

— А я Джулія, — намагаючись пом'якшити ситуацію, радісно вигукнула дівчина. — Майкова наречена.

— Ну що ж, гості дорогі, прошу до нашого скромного житла, — відчиняючи хвіртку, запросив чоловік.

Від світла, що горіло у вікні, було видно небагато. Цегляний будинок стояв трохи збоку. До нього вела доріжка, а по обидва боки були висаджені квіти. Схоже, що, незважаючи на поважний вік, господиня любила копирсатися біля них. Запах нічного дурману лоскотав ніздрі солодким ароматом. Загалом атмосфера спокою згладжувала сьогоднішню нелегку поїздку.

Двері до хати прочинилися перед нами, і назустріч вийшла згорблена жінка.

— О, Левчику, то ти не сам? Де ж ти гостей зустрів? Проходьте... проходьте... Та не роззувайтеся на вулиці, — зупинила вона мене, коли я хотіла зняти кросівки на порозі. — Та не стійте, проходьте до хати. Зголодніли, мабуть? У мене й печеня ще гаряча. Діда свого чекала.

— Та заспокойся, жінко. Дай хоч людям видихнути та вмитися з дороги.

Із сіней відразу потрапили до просторої кухні. Тут і піч була, але, схоже, нею вже не користувалися, бо була ще й звичайнісінька плита, на якій стояла каструля, і запаморочливо пахло печенею. У животі забурчало так голосно, що це не приховалося від господині.

Вона відразу заметушилася.

— Та що ж стоїш?! Покажи дітям, де руки помити й умитися, а я на стіл накрию.

Вона вийшла вперед, і я нарешті її роздивилася.

Невисока, трохи згорблена жінка в простій коричневій сукні в дрібненьку білу квіточку заправила неслухняне сиве волосся під білу хустку з червоними квітками й кинулася поратися біля столу. Заторохтіли тарілки.

Ми ж пішли за дідом Левком. Він був сухорлявий, доволі високий і ще дуже міцний чоловік. Крокував стрімко, неначе якщо ми вчасно не встигнемо, то жінка його розлютується. Усміхнулася до себе, бо, може, так воно і є.

— А де вбиральня? — запитав Майк.

— На вулиці, праворуч. Там побачиш.

— На вулиці?!

— Так. І праворуч. До сараю дійдеш — там побачиш, — спокійно пояснив господар.

— Ви хочете сказати, що в будинку немає вбиральні?

Все не міг заспокоїтися хлопець.

— Юначе, я саме це й кажу, — уже твердіше відповів чоловік.

— Це вже в жодні ворота не лізе, — хлопнувши дверима, вийшов надвір Майк.

— Вибачте його, будь ласка. Він просто перенервував сьогодні, — перепросила Джулія й вийшла слідом за нареченим.

— Отакої... — почухавши лисіючу голову, дід Левко важко зітхнув.

Вечеря пройшла майже чудово. Хоч ми й були впевнені, що вже далеко за північ, але насправді було близько десятої. І знову пізня вечеря. Тільки вже не в замку і не в лицарській залі, а у звичайній сільській хаті з побіленими стінами, без усіляких обладунків і картин. Лише образ Божої Матері стояв на підвіконні.

— Дуже смачно, дякую.

— То ти ж майже нічого не їла, — бідкалася господиня. — Он яка худенька.

— Слава Богу, що не товстуха, — активізувався знову бовдур.

— Помовч, — прошипів Артур.

— Ні-ні, у мене більше нічого не влізе, — відповіла Джулія, вдаючи, ніби нікого з хлопців не чула.

— А компотику налити?

— Від компотику не відмовлюся, — посміхнулася вона.

— О, і я не відмовлюся, — попросила і я.

Баба Устина налила всім компоту і почала нас розпитувати.

— То яким вітром вас, діти, занесло до нас?

— Ми купили тур по наймістичніших місцях України, — відповіла я.

— А що, є такий?

— «Містеріус тен» називається.

— Хоча нічого містичного в ньому немає, — вставив свої п'ять копійок Майк, хоч ніхто його не питав. — Гроші на вітер...

Як же він мене дратував. Дивуюся витримці Джулії. Я б уже від нього давно втекла. Невже так любить?

Розмова перейшла на ті місця, де ми побували. Розповіли про катакомби Тараканівського форту, де начебто живуть суперлюди, про тернопільський будинок із примарами, про вінницьку психіатричну лікарню з її підземними приміщеннями, про галявину Громовище і про прибульців, яких там бачили. Розповіли й про наші пригоди в Підгорецькому замку, посміялися.

Тільки наш вічно невдоволений супутник постійно все зневажливо коментував.