Сто метрів до Бугаївки

Це була остання наша поїздка в рамках туру. Чесно кажучи, вже ніхто не хотів їхати. Не тому, що ніхто не чекав нічого містичного й дивовижного. Просто на всіх нас тиснула напруга. Можливо, взнаки далися вечір і ніч напередодні. Уся ця ситуація з привидом Марії виявилася абсурдною і дурною. Ми жартували про те, що сталося, самі себе висміювали. Жаліли чоловіка, що чкурнув у вікно, як виявилося, не від покійної Марії, а від своєї дружини. Артур користувався ситуацією і підстьобував Михайла. Той сердився й відкрито хамив.

— Ви на нього не сердьтеся, — коли ми зупинилися на каву, перепросила Джулія. — Йому соромно, що він не виявився лицарем, не захищав нас, а ховався. Тепер він почувається бовдуром. А ще ти, Артуре, зі своїми жартами. От правда ж, було лячно, Сашо?

— Правда. До всирачки, — сміюся.

— Ну чого ти смієшся? — каже вона й сама сміється у відповідь.

І саме в цей момент я помічаю погляд, яким дивиться мій брат на Джулію. Погляд, повний симпатії, ніжності та жалю. Оце так...

— Що смішного?! — до нас підходить роздратований Михайло.

— Уже нічого, — буркнув Артур. — Якщо всі зробили свої справи, то поїхали.

— Краще б ми поїхали з іншими, а не з вами, — Майк ніяк не міг заспокоїтися.

— Що?!! Хіба це не ти не захотів їхати разом з усіма? Бо машиною краще. Бо так комфортніше. Бо ти велике цабе, а там — вонючі, пітні пасажири в бусику. То що ж ти тепер такий незадоволений, га, Михайле?

— Я вже шкодую, що з вами зв'язався. І не називай мене Михайлом. Я ж просив!

— Я зараз розвернуся і поїду додому. А ти можеш їхати далі або вертатися назад. Бо ти мене вже дістав!

Хлопці все більше розпалювалися. Напруга між ними була, як украй натягнута струна. Здавалося, що повітря між ними тріщить. Вони стояли навпроти один одного й готові були накинутися з кулаками.

— Артуре, Майку, ну чого ви? — між ними стала Джулія. — Заспокойтеся... будь ласка.

Вони й справді трохи розслабилися, неначе видихнули.

— Любий, ну чого ти дратуєшся? Все ж добре. Пішли ще візьмемо води. Ми зараз. Почекайте, будь ласка, хвилинку, — сказала вона нам і повела свого нареченого до маркету.

— Ти чого завівся? — звернулася я до брата, коли вони відійшли.

— Він мене дістав!

— Він і мене дістав, але ж я тримаю себе в руках. А я, між іншим, не така стримана, як ти, — посміхаюся. — Ти ж знаєш.

— Знаю, знаю, — обійняв мене за плечі. — Я тебе добре знаю. Не раз доводилося розгрібати твої суперечки. Щось я і справді зірвався.

— Вона тобі подобається?

— Дуже, — йому не треба було пояснювати, кого я маю на увазі. — І мені здається, що він не вартий її.

— Я теж так думаю.

Їхали далі мовчки. Повітря зовні було розпеченим, а всередині працював кондиціонер, тому ніхто не бажав робити зупинок і вибиратися надвір. Село Холодник зустріло нас вечірньою зорею. Я дивилася у вікно й сама не можу собі пояснити чому, але моє тіло вкрилося сиротами. Артур зупинив машину.

— Куди далі? — запитав він, обернувшись до нас із Джулією.

— Пані з агенції сказала, що якщо ми їдемо без групи й раптом приїдемо ввечері, то можемо звернутися до місцевих і попроситися на ночівлю.

— Вона казала про Бугаївку. По карті... — я поглянула на телефон, але він у мене сів. Простягнула його Артурові. — Дідько, телефон сів. Постав на зарядку, будь ласка.

На перехресті з'явилася якась жінка. Вона гнала корів. Побачивши нас, зупинилася. Я скористалася її замішанням і вийшла з автомобіля.

— Вибачте! — гукнула я.

Слідом вийшли й інші. Жінка почекала, поки ми підійшли.

— Добрий вечір! — привіталися ми.

— Добрий!

— Не підкажете, — посміхнувся їй Майк, — як доїхати до хутора Мала Бугайка?

— На ніч?! — перехрестилася жінка.

Ми не збиралися їхати туди зараз. Незрозуміло, чому Майк запитав саме це, адже хотіли дізнатися, де можна зупинитися на ночівлю.

— Ви з тих, хто шукає пригод на п'яту точку?

— Ми хотіли запитати, де можна зупинитися на ніч або як доїхати до Бугаївки. Там нас можуть прийняти, — чомусь вибачаючись, почала пояснювати я.

— То вам до Бугаївки треба? — посміхнувшись, перепитала вона вже ніби з полегшенням, хоча в очах усе ще читалися підозра й недовіра. — То звертайте сюди та їдьте прямо. За два кілометри з копійками буде, — вказала рукою туди, звідки прийшла.

— Дякуємо.

— Тільки не баріться, щоб не заблукати, — застерегла вона. Дивилася при цьому з якоюсь підозрою чи жалем. Немов хотіла нас застерегти або пожаліти.

Подякувавши, ми сіли в машину. Спека спала, і вечірня прохолода заходила в салон через відчинені вікна. Відчуваючи кінець поїздки чи виснажливого дня, усі пожвавішали. Почали жартувати, однак якось нервово. Чи то взнаки давалися суперечки між хлопцями, чи втома.

— Я б краще все ж таки поїхав на те аномальне місце і забрався б звідси назавжди. Мені це село не подобається, — почав знову нудити Михайло.

— Ти сидиш із таким обличчям, немов тобі гівна в пащу пхали цілий день, — не втримався Артур, навіть не озирнувшись на брата. — Я ж цілий день за кермом. Стомився і виснажився. І ночами шастати полем та якимось кладовищем немає ніякого бажання. Зараз їдемо відпочивати. Завтра дивимося «чудові» знакові місця. Якщо тебе не влаштовує, то можеш сходити за гострими відчуттями сам. Є заперечення?

Михайло відвернувся до вікна і змовчав.

Повисла тиша. А здавалося, що все почало налагоджуватися. Чи міг Артур промовчати, щоб зберегти крихкий мир у нашій маленькій компанії? Хоча він повністю правий. І нічого такого не сказав. Міг би, звісно, м'якше, але я його розумію.

— А ми не загубилися? — раптом запитала Джулія.

— Але ж ми нікуди не звертали, — розгублено відповіла я.

— Може, вона помилилася щодо двох кілометрів, — хоч і впевнено, але нотки сумніву просочилися в голос Артура. — Але ми їх уже давно проїхали.