Монстрик Буф і зниклий сміх

Одного ранку Буф прокинувся й одразу відчув щось дивне. У лісі було… тихо. Занадто тихо.

Зазвичай звідусіль лунали сміх друзів, співи пташок і веселі балачки. Але цього разу – ні звуку.

— Ой-йой! Щось сталося! — занепокоївся Буф і кинувся до свого друга Піксі.

— Піксі, ти чуєш? — запитав він.

— Нічого не чую! — засмучено відповів дракончик. — Всі мовчать, навіть річка Веселунка не сміється!

Буф і Піксі побігли до мудрої сови.

— Це велика проблема, — сказала вона. — Хтось вкрав сміх!

— Вкрав сміх?! Як таке можливо?! — здивувався Буф.

— Це справа рук Грубунця, похмурого духа, який не любить веселощів. Він заховав сміх у своїй темній печері!

— Ну, ми його повернемо! — рішуче сказав Буф.

Друзі вирушили до печери Грубунця. Всередині було похмуро й туманно, а сам Грубунець сидів на камені, схрестивши руки.

— Віддавай сміх! — вимагав Буф.

— Ні! — буркнув Грубунець. — Він мені заважає. Я люблю тишу!

Буф задумався… І раптом у нього з’явилася ідея!

Він почав розповідати жарт:

— Чому курка перейшла дорогу? Щоб втекти від Грубунця!

Піксі додав:

— А що каже жабка, коли знаходить смачний тортик? «Ква-класно!»

І тут сталося диво… Грубунець не втримався й… хихикнув!

— Ой! Що це було?! — здивувався він.

— Це був сміх! — засміявся Буф.

І раптом із темної печери вирвалися сотні веселих звуків: хихотіння, регіт, дзвінкий сміх. Вони розлетілися по всьому лісу, і життя знову стало радісним!

Грубунець почухав голову.

— Знаєте, може, сміх не такий уже й поганий…

— Авжеж! — відповів Буф. — Головне – сміятися разом із друзями!

І того вечора навіть Грубунець трохи підсміювався, слухаючи жарти Буфа та Піксі.