Глава 26

Коли поглянула на скляні сфери, наповнені темно-зеленим сяйвом, мені стало ніяково.

— Дитино, тобі краще не знати що то таке, — пробубнів старий некромант.

Лорд де Урм, а то був він, нині сидів поруч. Я ще пам’ятаю його з малечку, того вічно похмурого, вічно насупленого дядька в темних одежах. Раніше він мав баронський титул й, здається, серед аристократів ходили чутки, що Ланор безслідно зник. А от куди він справді запропастився. Моракс називав його вчителем, а сам сивокосий чоловік жив у окремій башті. Аскетичній та моторошній. Тут все завалено книгами, списаними паперами, усілякими сферами з різним сяйвом й темними каменями. Я ніколи не здогадувалась, що барон, якого вважали покійним, маг та некромант.

Ми з Мораксом встигли переодягтися та на ходу вкинути в себе хліб з в’яленим м’ясом. Поки його гостинністю не нехтувала, все ще вагалась зі своїм вибором. Та й втікати кудись з міткою рабині діло пропаще, зловить мене Будяк і все…

Джаго нині лежав на ліжку й недобре зиркав по сторонах. Процедура видалення мітки — жах. Спочатку лорда ректора розбудили, потім — напоїли відваром з трав, чий гидотний запах ще досі стоїть у повітрі. А тоді вже Ланор почав чаклувати: креслити на тілі Будяка якісь руни, шептати заклинання.

Лорд ректор намагався збити старого мага, намагався достукатись до Моракса.

— То твоя провинна, — прохрипів господар фортеці, — Лірея, коли наче стала володаркою не сильно користувалась міткою, хоч могла твоє життя зробити веселим. Досить з мене цієї грязюки, що з Цезаріусом, що з Ліреєю, досить рабів їх володарів, все…

Й він кивнув де Урму й той продовжив. Спів старого чоловіка пробирав до кісток. Мене нудило, хотілось втекти, а ще в голову закралась шалена думка: припинити ритуал, зробити все, щоб мій володар ожив.

«Та хай кракен його за наречену візьме! — подумки огризнулась, намагаючись достукатись до здорового глузду. — Ліреє, схаменися! Який він тобі господар! Він всього лиш краб на дні морському, на якого ти звернула увагу й за щось полюбила».

Стиснула руки в кулаки, відчуваючи, як вкривається тіло потом. У спогадах, як на зло, промайнув поцілунок… Доторк теплих губ, аромат Джаго, ті миті терпкої ніжності. Принаймні я сприйняла їх так. Яскраві емоції закарбувалися шрамом на душі… Якби я дізналась раніше про недобрі наміри де Данра, цілувався він би з піском.

Майнула й картинка, як чоловік вперше впав в будяки, а потім вдруге… Як потягнув мене за собою. Той приглушений хрип, що вирвався з його горлянки… А ще… Незвична ніч у материному замку. Тоді хтось поцілував мені незвичну квітку — жовтогарячу троянду. Рідкісну й небезпечну за мірками людей й русалів. Її шипи отруйні — поранишся й тіло паралізує.

То один з витворів мистецтва божевільного архімага, що любив на драконі політати. Подейкують: він створив їх ледь чи не в один день й так само розкидав по світу. Десь напевно поруч ростуть троянди й будяки.

Нестерпний біль пройняв передпліччя. І тканину рукава, і мою плоть пропалювала невидима магія. Я впала на підлогу й заволала щосили, виганяючи душевний біль, зриваючи до хрипіння голос.

Але… Було в тому щось і символічне. Я згоряла у невидимій силі, нав’язливі думки зникли. Все мов на попіл перетворилось й разом з тим полетіло в ніч з вітром.

Я немов заново народилась, коли Моракс підійняв мене з запиленого килима й всадив назад у крісло, накинувши на плечі свій плащ, а старий некромант дав випити відвар. Мерзенний на смак, але… Десь в морі вщухла буря, десь на іншій стороні світу певно зійшло сонце й настав новий, щасливий день.

Небо за вікном спалахнуло від блискавки й гучний грім змусив здригнутися. Дощ затарабанив з новими силами, наче ми — засохлі рослини, що ледь-ледь живуть на виснажливому полі життя, а його місія — оживити нас.

Я не відчувала тривоги. Зненацька стало легко, що аж посміхнулась крізь сльози. А Джаго… Що ж, той, хто змушував моє серце битися швидше, нині брав на себе дозу магії життя. Некромантських сил.

Старий барон мав рацію: мені зовсім непотрібно знати що то за ті сфери, але спогади й слова темних фігур у свідомості винирнули, як плавець з води.

«Одна сфера то випита насухо жива людина».

Я згадала, що колись для мене ті дивні й страхітливі фігури їх використали три. Тоді вирувала паніка, а я була дитиною. Ще пам’ятаю, як руки й ноги виявились зв’язаними. Над мною провели якийсь ритуал й повернули до життя.

Для Джаго де Данра використали п’ять сфер. Чи воно того варте? Сказати важко. Ранене серце підказувало: так. Але розум… Він вагався. Страх, що з життям лорда Будяка до мене прийдуть ще страшніші таємниці його недобрих вчинків накрив мене з головою. Я відвернулась до вікна, спостерігаючи грозу.

У ті миті я б повірила: він і Єлені й Прісциллі таке клеймо намалював, що вони так за ним бігають й перетворюються на рожеві калюжки поряд з ректором Аталісу. Чесно? Не здивувалась б.

— Проклять на ньому, як на паршивій собаці бліх, — пробубнів Ланор, — дай ще шосту, підкріплю, щоб привидом у Темній фортеці не залишився.

І Моракс кинувся допомагати. А я ж зненацька задрімала, заворожена дощем. Коли прокинулась, лорд ректор вже ходив. Повільно правда, але то не заважало йому опинитися біля моїх ніг.

— Ліреє, — прошепотів він, не соромлячись сторонніх, — прошу, повернімось до Аталісу… Я… Я захищу тебе від азаріотів, ти складеш іспити, отримаєш захист замку.