Глава 24

— Ліреє…

Вчергове у голосі Будяка почувся відчай. Ми тільки вийшли з порталу. Моракс недобре глянув на брата, на його обличчі грали жовна, але некромант змовчав. Похмура місцина, в якій ми опинилися, нині ледь чи не тонула в багнюці й калюжах, йшов дощ. Я бачила гори, здоровезний замок з чорного каменю і. Туман. Він вирував скрізь: і між дерев, і ледь-ледь помітною димкою плавав над землею. Ось так виглядав умовний кінець світу, місцина, куди відправляти жити некромантів, всіх тих, хто міг стати небезпечним для суспільства. Багато видатних вчених, архімагів якраз мешкали у таких от баштах чи фортецях якомога далі від густонаселених міст. А ті люди — вигнанці чи їх нащадки, вимушені розпоряджатись своїм життям тут.

— Я не хотів, щоб все так вийшло…

Джаго, збитий з пантелику, мов зачарований, все твердив одне й те саме. Може він розумів, що то кінець? Так, тепер я його рабиня, але якщо чоловік хоче вижити, то зробить все, щоб забрати мітку з моєї руки. За ті недовгі хвилини, поки ми йшли до порталу, я для себе все вирішила: наші дороги розійдуться. Після того як відьма зніме своє закляття, може й залишусь адепткою в академії, а може й втечу кудись… Сховатись в Аталісі від азаріотів цілком можливо, але пропащий чоловік зруйнував мою репутацію. Я не витримаю отих перешіптувань, пліток, й всього мороку, що впаде на плечі. Не зможу й стримуватись, коли вельмишановний Будяк потрапить на очі, та я будяки з води начаклую й зроблю так, щоб вони переслідували його!

Нині чоловік зойкнув. Порція крижаної води вилилась йому на голову: спантеличений він прикрив очі й хапав ротом повітря.

— Я то заслужив, — промимрив чоловік, витираючи обличчя. — Можеш робити все, що забажається: поливати мене дощем, мордувати блискавкою, все одно шкоди від клейма не отримаєш, я змінив його формулу… Тільки не йди!

— Й чого я повинна слухатись якогось невігласа? Хай роздирають вас, лорде ректоре, ваші дівки, хай мордують, хай змушують одружитися з ними! — фиркнула й відвернулась. — Знайшов ким прикритися, немов щитом, краб скалічений…

— Ліреє… — знову застогнав.

— Такі звуки ще щенята видають, — перебив брата Моракс й склав руки на грудях, — сліпі й дурні тваринки, що тільки на світ вилізли. Йдемо, принцесо, вартові в темницях вже зачекались.

І ми пішли по вузькій, вимощеній каменем доріжці, потім — ввійшли до коридору. Тут пахло сирістю, деінде в спеціальних нішах горіли магічні ліхтарі. Не скажу, що хотіла б жити в Темній фортеці, це ще гірше за замок королеви й сам Аталіс. Врешті ми спустилися крутими сходами до темниць. Тут смерділо кров’ю, потом, еманаціями смерті, якщо їх так можна назвати. Десь з-за кованих зі сталі дверей на нас визирали очі, хтось кричав, просив про помилування. Сироти пройшлись по шкірі, коли ми дійшли до кінця коридору, оминувши тюремників й спустилися нижче.

Темна фортеця стояла неподалік моря. Саме у спеціальному каналі з морською водою, що вів сюди, штучно створений рівчак, знайшлись вони… Морська відьма і її служниця.

Я наморщилась від їх замореного вигляду. Русалки в неволі живуть день за два, нам потрібен простір й свобода… Нам треба чути пісні сирен, гойдатись на хвилях й проводжати місяць, який ховається за хмари, а не сидіти прикованими магічними ланцюгами до каменів. Відьма, я вже з пантелику збилась, котра з сестер перед мною, втратила забарвлення хвоста. Яскраво червоний колір нині перетворився на ледь помітний рожевий. Лоліна ж зашипіла, прохрипіла прокляття древньою мовою русалок, тією, що користувались ще старі під час численних набігів на стихійників. Народжені серед звуку хвиль й співу китів слова походили на хрипіння.

Я прибила її до каменю стовпом води. Тоді ж колишня служниця вирячилась на мене повними здивування очима й згорбилась.

— Твоя магія стала іншою, — пробелькотіла відьма, — сильнішою?..

Раніше статна русалка зараз виглядала жалюгідно. Я прекрасно пам’ятала, як вона навіть сміла нас лякати своєю магією й чомусь батько ті її витівки попускав. Тепер же… Розумію, що колись відьма була однією з його коханок, і старша сестра — її донька. Саме тому її відправили якнайдалі, бо Кайла забажала. Цікаво, чи батько здогадувався про її личину? Моракс мені дещо розповів, і не скажу, що деталі моторошного минулого, укладених раніше договорів мене радували.

— Зніми своє дурне заклинання, — процідила крізь зуби, — кракена немає, щоб те все терпіти, — нагородила зневажливим поглядом Будяка. — То вже занадто.

— Ліреє…

Хрипкий сміх відьми збив лорда ректора з думки. Моракс же насупився й викликав у повітрі декілька сфер зітканих з чорного туману. Там переливались золото-червоні візерунки. Лоліна застогнала, точніше… Заскавуліла. Більше в ті миті вона нагадувала загнану у глухий кут тварину. Відьма ж затремтіла. Вочевидь вони знали що саме за магію застосовує некромант, розуміли і її наслідки.

— Не треба… Не треба, — захрипіла сирена, — володарю, я все зроблю, тільки не робіть боляче…

Мене пробрав дрож. Справжнісіньке відчуття холоду пройшлось по тілу й вкрило мене, наче пуховою ковдрою.

— Мораксе, — пробуркотів Будяк, — то вже занадто. Ти… Ти їх мучив?

Очі некроманта почорніли від магії. Я ж не могла слова мовити, настільки він злякав.

— Один раз, — сказав він сухо, — вони вибрались з кайданів й хотіли накинутися на мене, звільнитися.