Глава 21

На ранок, згадавши, що в академії мені потрібно навчатись, я випила велику дозу заспокійливого зілля під недобрим поглядом професора травології.

— Не бережеш себе, Ліреє, — пробубнів чоловік за сніданком.

Моракс вирушив до своєї фортеці. Ми й так не дійшли до моїх кімнат у королівському замку. Істерика, що полум’ям охопила нерви легко могла видати нас, як і надлишок маскувальної магії. Тому, вирішивши не турбувати долю в зайвий раз, ми повернулись порталом до Аталісу.

Ніч згадувати не бажаю, стільки сліз пролито. Заснула від перевтоми й еліксирів діда Оріса, що ледь не прибив своїх онуків, коли помітив мій стан.

— Мені потрібно навчатись, — потупила очі на салат з водоростей й креветок, — нині то мій єдиний захист.

Кусок в горло не ліз, хоч Брунгільда старалась. Про особливі стосунки професора й кухарки знала, тому насилу змусила себе їсти. Раніше мене не довелось б просити, то одна з улюблених страв.

Цікава картина чекала на мене у дворі академії: Єлена стояла у формі Аталісу, з дюжиною сумок і скринь, біля неї — зляканий слуга. Лорд ректор ледь чи не діру в них пропалив, настільки погляд його сповнений ненависті й бажання позбутись незваних гостей.

— Ваша Високосте, — вклонився Будяк, ранячи душу.

— Лорде де Данре, — схилила голову й зацікавлено глянула на червонощоку дівчину, — я якраз вас шукала, — наморщила лоб, вдаючи, що не бачу вихованку князя, — цього тижня перевірятимуть мої знання, і…

Не договорила, коли почула оклик, так і заклякла. Прісцилла з’явилась на горизонті з двома чоловіками, що несли її пожитки. Усміхнена жінка протягнула лист Джаго й стала вичікувати. Він ледь не розірвав папір, коли відкривав послання.

— У такому віці в Аталіс приходять лиш відчайдушні, — пробуркотів він, вчитуючись.

— Ніколи не пізно здобувати знання, особливо, коли на факультеті магії іскри веде заняття сам лорд ректор! — плеснула в долоні колишня Будяка.

Я ж мовчки переводила погляд з похмурої Єлени, з життєрадісної Прісцилли на де Данра. Його думки — загадка, як й кам’яний вираз обличчя.

— Ваш покровитель дуже переконливий, — сказав без емоцій, — і ваш, Єлено дер Шан.

Джаго підійшов ближче до мене й сховав листи у потаємну кишеню дублета.

— До певного часу я не афішував свої заручини з принцесою, — випрямився він й то мені не сподобалось.

Аж легкий запах осені у повітрі зник, а сонце, наче відчуваючи напругу, сховалось за хмарку.

— Лірея покаже рівень своїх знань стражам Аталісу та сам дух замку вирішить її долю! — сказав голосніше, аніж зазвичай.

Студенти, що плентались неподалік, обернулись. Я ж насупилась, бо ще не збагнула чого очікувати від слів божевільного ректора.

— Я маю право на особисте життя, навіть з адепткою, багатовікові правила обмежують тільки вік, згідно з ними, нареченій ректора Аталісу повинно виповнитись двадцять років, — зробив паузу і його рука так непомітно оповила мою долоньку. — Щодо вас, леді… Вас проведуть у західне крило для адептів, і так, як ви прийшли саме зараз, то повинні теж скласти іспити. Ваша доля також в руках духа замку, якщо хтось не гідний навчатись тут, він їде додому, а та сума, яку ваші покровителі вже зарахували на користь академії не повертається. Зрозуміло?

Прісцилла і Єлена кивнули. Чомусь у них не було зайвих питань, наче вони готувались до цього моменту. Готова побитись об заклад: вони відмінно закінчать ті екзамени. А я… Може й провалюся.

Захотіла відійти від лорда ректора та з запізненням збагнула — наші руки з’єдналися. Щось вчора Моракс казав про те, що час безсилля магії морської відьми минув, от і результат!

— Лорде Джаго, — проскрипів мій голос, досить таки огидно, наче кілька старих дверей.

— Хочу ні на крок відходити від свого кохання, — перебив мене чоловік, хитро посміхнувшись, — правила Аталісу цього не забороняють.

Він взяв мою вільну долоню у свою та поцілував, не зводячи погляду. Несподіваний дощ почав лити з неба маленькими крапельками. Обидві полювальниці за серцем Будяка тепер пропалювали діру в мені. Якби вони б могли зашкодити, давно б спалили живцем. Причому об’єднались й забули про суперництво. От за що мені то все? Так біди на нещасну долю русалки вистачає!

Лорд ректор щосили заволав:

— Цезаріусе! Барде! Ви куди поділися?