18.2

Буря приховувалась в очах генерала де Верна. Не хотіла б опинитись на місці його доньок. Хоча… Останні дні в мені посіяли зерно змін. Я вже сама не знала хто я, де і що бажаю. За ті десять нескінченно довгих хвилин, поки фрейлін вели до кабінету ректора встиг і Джаго повернутися, і безіменний контролер з некромантом побесідувати.

Дозвіл на перебування Моракса в землях Вищого світу отримано. Без перепон, без усіляких проблем. Думала: де Верн стане палки в колеса вставляти чи викидати мушлі з води на берег, лиш би «підмінниця» не отримала бажаного. Втім, похмурий, як дощова хмара чоловік сидів тихо й цідив з чашки чай. Випічка Брунгільди ставала йому поперек горла. Будяк же після розмови з батьками закоханої в нього старшокурсниці не славився багатослів’ям. Лорд ректор перебував у жахливому настрої й попивав лікувальний настій від діда Оріса. З генералом вони перекинулись лиш декількома словами.

Близнючки стояли перед нами, понуривши голови. То діти, що провинились. Діти, яких зараз роздере голодний лев — їх батько. Я спостерігала відчай в їх очах, ловлячи себе на байдужості.

Мені не жаль зрадниць. Хай їх кинуть у море, хай Ейріан дозволить їм стати сиренами чи з’їдять акули… На душі холод і гнів. Вони не заслуговували мого співчуття відтоді, коли стали служити мені й підливати ту гидоту у напої. Еліксир зміненої пам’яті діяв все одно, хай би яку формулу над ним не шепотів королівський алхімік. Завдяки цим двом червонощоким леді, я забула дещо важливе, справді потрібне нині. От туманом заволокли спогади за ту ніч. Справжні картинки-образи зникли, розчинились у минулому, як привид. Ловила себе на думці: не пам’ятаю щось страшне, але неприємний присмак смаку з’являвся на язиці, коли згадувала другу ніч… Невже мене викрадали декілька разів? Моракс не уточнював. Глянула на блідого некроманта й глибоко зітхнула. Скільки ще брехні мені доведеться гребти руками, як вологий пісок? Де взагалі істина, куди ділась світла правда?

— З простолюдином, — прошипів генерал, — з хлопчиськом-стихійником… З привидом!

Здається, старого орла нині удар вхопить. Так і залишиться в академії тілом, а якщо покортить — стане черговим духом і привітається зі своїм зятем.  Моракс показував свої спогади, використовуючи невідомий мені артефакт у вигляді рожевої троянди. Еделіна й Аделіна червоніли, смикали одна одну за руку… Отак буває з пташечками, котрих посилають задля якоїсь місії на волю. З часом вони розправляють крила й літають тільки так, як самі того бажають. І тут мене осінила здогадка: Моракс знав. Спогади підробити неможливо, та й не просила я його свідчити таким чином. Чому некромант так легко почав цю гру? Які цілі він переслідує.

Будяк стояв за спиною та  мене торкатись не волів, як і я не бажала прилипнути до нього, тому про всяк випадок відступила. Старшій близнючці вже не викрутитись: вона прикипіла до Цезаріуса. Коли тебе люд не любить, то й у привида закохаєшся. Молодша не встояла перед Фамором. Чари водні все ж змусили серце її забитись швидше.

— Обіцяні заручини, — взявся за голову де Верн, — все зруйновано. Занапастили честь роду…

Якби генерал прийшов сам, то певно, все залишилось би в таємниці, та ні… Він приперся з контролером пітьми, який ще став гарантом заміжжя близнючок з двома графами з сусідньої країни. Ось так риєш раму одному, а потрапляєш в неї сам!

— Збирайте речі, — скомандував чоловік. — Покажу я вам, як то…

— Ні! — старша сестра набрала повітря в легені й продовжила: — ми залишаємось фрейлінами Її Високості, ми повинні бути поруч!

У погляді де Верна читалось яскраве: та що ти мелеш? Блискавка металась в його розумі, звук грому й можливого покарання для дівчат.

— Ми адептки академії, — глянула на ректора Адаліна, шукаючи підтримки.

Їх трусило. Знатні леді ледь на ногах стояли. Цікаво, а чи тремтіли руки у них, коли вони підливали невідому рідину у напій принцеси? Чи хоч раз заболіло серце?

— Ви не пройшли ще контроль знань, — хрипло промовив Джаго, — він наступного тижня, з вашими, кхм… Подвигами у коридорах Аталісу, сумніваюсь, що ви здасте його на відмінно, щоб залишитись. За правилами академії тут може знайти прихисток кожен, так… Але душа замку любить знання й терпіти неуків не збирається.

Й дивився Будяк на мене, довго так, уважно, наче натякав, що це я нерозумна. Моракс став між нами, наче не помічаючи емоцій брата й склав руки на грудях.

— Ваша Високосте, — прошепотіла Адаліна, — ну хоч ви…

— Досить! — рявкнув генерал. — Ви зірвали угоду! Що мені казати старим друзям? Як виплачувати компенсацію? Як тепер дивитись їм в очі? Що я скажу королеві?

— Що доньки не хочуть виходити заміж за якихось старих пеньків з примусу? — Еделіна зустрілась поглядом з батьком. — Що вони обирають тонути в обіймах привида радше, аніж стати розмінною монетою.

— Я накажу кату випороти з вас усілякі дурниці, — пробубнів Ларіан.

Рвучко підійнявшись, він взяв близнючок за руки.

— Досить вже! — прошипів чоловік. — Навчання в магічній академії завершено.

Адаліна… Страх в її очах, відчай… Я відчула себе чудовиськом. Ларіан мав славу жорстокої людини. Згадала як раніше, цілитель бідкався над шрамами дівчат. Мені різко стало холодно, я наче прилипла до підлоги.

— Ні, — Еделіна вирвалась, — більше не буду коритись вашим дурним наказам. Справжня принцеса! Справжнісінька!