Глава 17

Радник так і стояв посеред тронної зали. Майже недоторканий. Його тільки посунули далі від трону, щоб він не стояв на шляху. Здається, то ще тільки вчора було: махінації з артефактом, батьковий гнів й купа проблем, які посипались слідом. Якби ж я знала чим то все обернеться, не виходила зі своїх кімнат тієї днини. Хоча… Жити в омані теж не кращий вибір.

Мій домашній улюбленець, якщо так можна сказати про акулу, встиг підрости. То вже не та маленька мордочка, що плавала неподалік мене. Тепер від Арі пливуть хвилі небезпеки. Вона ледь не вкусила Будяка, коли ректор тільки ледве доплив на територію палацу. Моракса ж оплила декількома колами. Прискіплива охоронниця показала йому гострі зуби, але некроманта таким не налякати.

— Арі, — простогнала я, — не заважай!

Сіра бешкетниця сховалась за троном й стала вичікувати, особливо вона зосередилась на Джаго. Найцікавіше — охорони я не бачила. Куди тільки поділись відважні русали? Зазвичай батькові воїни з тризубами в руках патрулюють коридори у цю пору. Повз них майже не пройти.

Я з’єднала намисто-артефакт з кристалом й поклала біля ніг кам’яної статуї. Моракс дістав з кишені скляну кульку й розчавив її: декілька промінчиків золотистої магії, спалахнули, перетворились на вогонь. Некромант спіймав їх своїми силами, Джаго додав декілька іскорок, ледь помітних та слабких, адже у воді стихія іскри безкорисна. Можу уявити яких сил йому вартувало заклинання. Я ж створила декілька вихорців води. Наші сили поєднались, влетіли в три малесенькі смерчі та з’єднались з ними. Через декілька митей вони торкнулись до артефакту, потім, разом з ним зникли. Безслідно. Безповоротно. Як дід Данр казав: артефакт перестане існувати.

Здається, у тронній залі завмерло все: вода, я з чоловіками, Арі, що якраз підпливла до Будяка й хотіла кусьнути його за ляшку. Мініатюрні водорослі по боках біля стін навіть перестали коливатись. Й тоді, коли я подумала: «Все марно», нас засліпило.

Вир магічних сил вийшов настільки сильним, що нас аж віднесло хвилею. Лорд ректор ледь не торкнувся мене, бо ми опинились близько. Перевіряти Мораксові слова про доторк і з’єднані руки не хотілось, тому я швидше відплила від чоловіка.

Морін. Чого вартував блідий королівський радник, що нині захлинався водою. Я наклала на нього аналогічне заклинання, що й на братів. Але не встигла прийти до тями, як до тронної зали влётів старший брат з охоронцями.

— Що тут коїться? Ліреє? — спитав він, зупинившись. — Хто ці смертні?

Арі виплила вперед й застигла, наче міркуючи: чи варто кидатись на спадкоємця престолу.

— Ейріане, ми розчаклували того старого пенька, — вказала на Моріна.

— Та чхати нині я на нього хотів, — братик підплив й зазирнув мені у вічі, — Дірана зникла біля кладовища кораблів, батько вирушив на її пошуки, вже день не повертається. Ми перетрясли ту кляту місцину, але їх слідів не знайшли.

Здається, вода навколо похолоднішала. Моракс підплив ближче.

— Скільки Дірані років й хто її мати? — спитав знервований некромант.

— Ми не знаємо, — знизала плечима я, — її немає в живих, а батько нам не сповістив. Їй двадцять два.

Тільки мовила, як завмерла. До зали вплив мій колишній. Наріан — моя перша любов у всіх сенсах цього слова, але доля таки не звела нас, навіть після того, як ми дурні й малі присягнулись одне одному в коханні біля вівтаря стихії. Море не прийняло нас, як і гнівався батько. Матір тоді теж блискавки по палацу метала. Тоді нас розлучили насильно, а Наріану віддали у дружини доньку генерала. Тепер русал служить серед воїнів мого брата, але ми ніколи не перетинались. У Ейріана свої володіння неподалік палацу.

— Принцесо, — від здивування Наріан застиг.

Раніше б я кинулась йому в обійми, раніше, один лиш голос коханого змусив мене вирувати серед води в танці, але він мене зрадив. І нічого крім болю у серці в ті миті я не відчувала. Коли я боролась, як навіжена, кидалась на батьків зі словами-звинуваченнями, руйнувала все, що траплялось на очі, він… Спокійно віддав клятву вірності іншій, відгуляв весілля й завів дитину. Так з того часу пройшло два роки, але ті муки душевні в моїй пам’яті надовго.

— Так що там з батьком? Справді не можете знайти? Правитель на ріг морів навіть не відзивається?

— Нічогісінько, — розвів руками Ейріан, — ніхто його не бачив, сирени мовчать другий день, не співають, а найжахливіше — на його шиї тоді висіло Серце океану.

— Так-так, — Моракс вже не вдавався до хоч якогось етикету й подався вперёд, — значить байка про надсильний артефакт — правда?

— Хто це?

— Ваша Високосте! — перебив мого брата некромант. — Це зараз не важливо! Я читав про цю річ, але… Не вірив в її існування, якщо то правда, на нас всіх чекає біда.

— Й звідки смертний знається на артефактах водної стихії, котрі належать тільки роду правителів? Про них в книгах не пишуть!

Й зиркнув Ейріан на мене. Я ж виставила перед собою руки й подалась назад.

— Скажемо так, у довгий час був інформатор.

Десь за нашими спинами забуркотів Будяк. Розсікаючи воду, він наблизився до нас, хоча й сторонився Арі. Авжеж, акула лагідно вкусила його за п’ятку… Спробувала на зубок, й тепер нині примірялась до більш м’ясистих частин тіла Джаго.