Глава 16

Я досі тримала в руках баночку з зіллям забуття. Маленьку, зовсім непримітну, якщо взяти в долоню. Проте запах темної рідини в ній нагадував про злегка гіркуватий присмак.

«Засушені трави, серце бика, крила метелика, щоб спогади пішли у небуття», — сказав тоді некромант, викривши сховок близнючок.

То були десятки склянок з еліксирами, кожна — з підписом королівського зіллєвара. От кого я постараюсь в водах тихенько втопити, коли доберусь до палацу. Моракс поділився роздумами: скоріше за все, весь ритуал зав’язаний на скромному слузі моєї матері, дуже непримітному чоловіку. Що ж… Вип’є він у мене зілля забуття!

Нині я сиділа за вечерею й старалась не видавати себе і ті таємниці минулого, що відкрились. Стомлена й морально вбита, майже не говорила. А питань, що сипались з різних сторін виявилось багатенько.

Студіозуси люд такий… Кожен хотів дізнатись і про нечисть, і чого наші з ректором долоні виявились скріпленими. Серед народу ширилися різноманітні чутки: то лорд ректор мене приманив, як жертву в дар монстру, то ми вже встигли з ним зіграти весілля. А ще не передати, якого шуму наробив випадок з портретом. Адепти гуділи, наче бджоли у вулику. Декілька знатних леді, навіть спробували перегородити мені дорогу та влаштувати допит. Може б вдача залишилась на їх боці, от тільки Брунгільда швидко розігнала їх своїм великим черпаком. Не залишились в боргу й Аделін з Еделін: дві сестриці, так вдивлялись, чи п’ю я сік… Усіляко підсовували його під руку, нахвалювали. Ледь стрималась. Бажання виплеснути вміст чаші в їх обличчя горіло величезним полум’ям. Втім, вдала, що відпила ковток, потім скривилась, як зазвичай. Треба тільки спостерігати ясний погляд фрейлін, вони навіть зітхнули з полегшенням, наче з їх плечей здійняли дельфінів.

Раніше слуги замку, підносили мені то терпкий, то гіркий напій. Потім же всі лякались, бо принцесі не вгодили, і я отримувала законну нову порцію. А навідувалась я до володінь королеви часто, хоча б просто «поговорити». Тепер вже розумію для чого то все робилось і для чого мене висмикували з моря зовсім несподівано через усілякі нісенітниці.

Й тоді вони мене пильнували. Весь цей час фрейліни знали правду, повірили в нісенітниці, покірно виконували накази. Й ніхто мене не пожалів, бо всі боялись підмінницю, всі хотіли побачити справжню принцесу. Надіюсь, ректор все правильно зрозумів: я є я, а не якась там копія створена за допомогою нечисті. Тепер мені вже не жаль близнючок. Одна з них точно стане привидом, чим довше вони сплять у тій кімнаті й спілкуються з Цезаріусом, тим менше в них шансів вижити. Аура прокляття в тих стінах згубна. Хай розпорядник тішиться й обирає.

Будяк ще той молодець: наказав жити в тій кімнаті. Ну-ну, побачимо, як він заспіває. Покірною я буду до тих пір, поки мені допомагають. Прийшов час віддавати всім те, на що вони заслужили.

Ще помітила, як Фамор зиркнув на меншу близнючку. Дівчина ж поморщилась й потупила погляд. А я… Хитро всміхнулась. Королівський слуга, магічну вістку для якого я відправила, прибуде до замку завтра, а разом з ним, хтось, хто має проконтролювати некроманта. Правда, вони не здогадуються про мої накази. Так-так пора користуватись своїм походженням, тією ілюзією, створену для начеб-то підмінниці. От скоро мої фрейліни спеціального призначення вкусять гіркий плід помсти. Підливати своїй леді усілякі зілля, то треба бути гірше рака річкового, що мертву плоть пожирає. А якби там була отрута? Вбили б мене, любі сестриці!

Моракс чекав на мене в головному холі й повів за собою у володіння… Старого ректора. Оліс Данр сидів у величезному м’якому кріслі, неподалік вікна й пив чай. Запах трав у його окремому будиночку близ теплиць і грядок з рослинами, стояв неперевершений. Я наче серед лугу з сіном опинилась. Настільки тепло, настільки затишно, що захотілось прямо заснути на диванчику і більше не потикатись на світ білий та не торкатись теплих хвиль моря.

Виявилось: некромант встиг збігати до професора й все розповів.

— Ой, — фиркнув Оліс, — Джаго як завжди, іншого від нього й не очікував, — старий махнув рукою, — сам Лірею використовує, щоб захиститись від уваги Прісцилли, веде свою гру, а брикається, як дикий кінь.

— Думаєш, не знає братик, що його шанувальниця, — на останньому слові Моракс хмикнув, — буде завтра на вечері.

— Погано вивчив свою матір, — пробуркотів Оліс, — вона неодмінно покличе доньку кращої подруги, хоча б заради того, щоб перевірити справжність намірів нашого Будячка.

Й сьорбнув колишній ректор з чашечки, з таким апетитом, що в мене слинка потекла. За вечерею я не сильно торкалась їжі, радше то все — вистава, щоб замилити очі фрейлінам, а слідом за ними тим, кому вони передають інформацію. Не слід забувати за Кайлу. Називати її матір’ю у світлі останніх новин якось язик вже не повертався. Гратиму роль наївної рибки, з легкістю, хтось з її аристократів зможе побачити у «підмінниці» загрозу. Тоді варіанти різні, але кінець один — смерть й забуття.

— Налий Її Високості чаю, — гримнув Оліс на онука й насупив сиві брови, — покажи манери, яким я тебе навчав!

— Навіть не думай зводити нас! — буркнув некромант. — То наший Будяк для русалки призначений.

Я відпила теплого чаю, прикривши очі. Чай приємний — не солодкий, з нотками малини та суниці. Тут же старий професор підставив ближче до мене свіжу випічку, піднявся з крісла й став ходити туди-сюди по кімнаті. Тепер я бачила від кого цю звичку перейняли брати де Данри.