15.1

Після сотні та одного питання і спроб знайти відповідь на них, ми все ж вирушили на пошуки ректорського портрета. Моракс вирішив не гаяти часу: завтра, після відвідин матері некромант повинен повернутись до Темної фортеці. Він, як правитель, не повинен на довго покидати свої володіння. Хтозна які таємниці знову виникнуть з-під туману, що оточує захисні мури. А ще, перебування у Вищому світі йому ніхто не збирався продовжувати. Мої батьки зникли хто куди, навіть не певна чи відгукнуться вони на поклик ректора, коли щось зі мною трапиться. Перевіряти бажання не маю, як і повертатись до замку королеви. Останні тридцять хвилин, поки брати вели бесіду про темні ордени, заборонену магію і все чинне зло на світі, я міркувала про долю свою невтішну. Плакала, спочатку сама, потім — на плечі у Моракса. Де Данр менший же до мене не наближався, як і нині тримав дистанцію. Ми вийшли у головний хол замку та пройшли крізь величні колони. Петляли по сходах за білою сферою, що уособлювала собою спеціальне заклинання, яким володіли чомусь тільки некроманти. Чи тільки Моракс? Уточняти не хотіла. Пленталась за ними тінню. Заспокійливі трави залишали по собі лиш гіркий присмак, чи то так тотальний смуток відчувається? Чесно, мені байдуже на той портрет, хай його навіть міфічні гноми-домовики викрали, щоб створити культ обожнювання Джаго. Я не хотіла залишатись наодинці, як повертатись у прокляту кімнату. Скрізь відчувала брехню, так, близнючки шпигували за мною, то очевидно навіть для дитини. Їх батько генерал розвідки, що зажди бажав догодити королеві та вигадати для себе додаткові привілеї. Але напій забуття? То жорстоко…

Досі не вірилось в ту історію минулого, що настигла мене, як дощ зненацька. Певно, доведеться просити у некроманта про додаткову послугу, але поки не наважуюсь. Не наважуюсь пліч-о-пліч стикнутись з реальністю, якої боюсь гірше живого вогню чи риболовної сітки й п’яного моряка. Всім відомо: якщо русалка їх зустріне на своєму шляху, навряд чи повернеться живою.

Ректор рухався велично, скливши руки за спиною, час від часу він озирався на мене, наче був певний: заклинання приведе до проклятого крила. Моракс розглядував спантеличених студентів, що поверталися з вечері й злорадно всміхався. Певно, некромант ще той мастак на різні витівки. Сфера й справді повернула до крила, де знаходилась моя кімната, і тоді, коли я відчула радість Джаго, повела нас у протилежному напрямку. Ми підіймались вище, до башт старших курсів по крутих сходах.

— Поки дійдеш, вже можна десять разів повечеряти, — пробуркотів Моракс й зупинився біля дверей.

Чоловік потер руки. Джаго виглядав спантеличеним, наче не вірив тому, що відбувається нині й тут. Після стуку двері без попередження розчинились, некромант дозволу не питав й поводив себе так, наче то він володар усього Аталісу. Двійка старшокурсниць факультету іскри так й застигли з книгами у руках.

Сфера плавно ковзнула під ліжко й засвітилась різномаїттям кольорів.

— Ну, подивимось, що там у нас, — хмикнув Моракс й став на коліна й зазирнув під постіль, витягуючи звідти здоровезну коробку.

— Ви не маєте права! — заверещала невідома мені студентка.

Це по гербу на дверях я визначила їх факультет. Інша ж дівчина дивилась на сусідку з повними здивування очима.

— Цезаріус! — нарешті ожив після здивування Джаго й зробив декілька жестів у повітрі.

Розпорядник з’явився в наступних декілька митей, злий, незадоволений, наче його відірвали від чогось важливого.

— Розвів тут хаос! — почав ректор, після того, як побачив портрет й отетерів знову.

Він був весь вимазаний червоною помадою, а ще у тій коробочці знайшлась стопка робіт з ректорським почерком, збірка романтичних віршів, при чому більше еротичного характеру. Я подібну спостерігала у фрейлін. Ще Моракс дістав ритуальний кинджал з кривавим каменем біля леза. Морські кажанчики! Уявіть собі, там навіть знайшлись декілька прядок білого, мов морська піна волосся. І їх власник, що стояв за декілька кроків від мене, дивом стримувався.

— Тихіше, — прошепотіла я, — не треба тут руками розмахувати…

Знак володарки заколов ніби хтось по ньому пройшовся колесом з голками, значить, на нього подіяв мій наказ… Цікаво!

Моракс розгорнув чергові записи, які передавав духу й засміявся.

— Леді, у вас талант! — заливався некромант. — Так передавати реалії людського тіла! Ви хочете навчатись на художницю?

В загальному лементі то видавалось якимось знущанням, над нами, над бідолашною студенткою, над тими, хто збирався у коридорах на гамір.

— Іналіко, я такого від вас не очікував… — похмуро видавив з себе Будяк.

— Ти такий пристрасний на цих малюнках, — загиготів некромант навіть не червоніючи, — цікаво, як вона тіло твоє, братику, в деталях відтворила, невже дійшла до того, щоб підглядати за лордом ректором в купальні?

— Я…Я… — заїкалась Іналіка, червона, мов варений краб, — Ви… Ви…

Будяк же спопелив ті малюнки навіть не дивлячись на них. Моракс встиг сховати під поділ мантії один, і щось мені здається: для Джаго то промах. Дуже й дуже великий. Дівчину, певно по вуха закохану в де Данра, я бачила серед знаті, але особливої уваги не звернула. Принаймні ім’я її здалось знайомим.

— Портрет почистити й повернути на законне місце, — цідив крізь зуби блідий Джаго. — Жіноча частина гуртожитку твоя, Цезаріусе, то ти цей безлад допустив й будеш відповідати!