14.2

Лорд ректор навіть оком не повів на буркотіння некроманта, продовживши шукати щось між склянок та банок. Я ж важко зітхнула й створила повітряну медузу, об’єднавши капельки води та почала нею гратись: водити туди-сюди. Хотіла й злість приборкати й згадати про рідне море, тих улюбленців, що чекали на мене там.

— Не думаю, що майстер еліксирів тримає зілля для покращення потенції у звичайному сховку посеред коридору.

Моракс, як ні в чому не бувало, прийнявся натирати пальцями в рукавичках металічний значок, що висів на його мантії. Я охнула від здивування й кліпнула очима, ненароком направивши медузу у стіну. Врізавшись, магічна істота залишила по собі лиш вологий слід. Лорд ректор аж застиг на мить, потім, коли до нього дійшов сенс сказаного, аж заричав.

— Прикуси язика, брате! — процідив крізь зуби він. — Я взагалі шукаю настоянку з вогняних магнолій…

— А то що? — перебив його Моракс, показавши білосніжні зуби у посмішці. — Підеш мамусі жалітися? Так зустріч вже завтра, а ні ти, а ні Лірея не готові. Мало того, щоб полишити дівчину в спокої ти бігаєш, наче навіжений. Вона й так бліда й то я ще не розказав про те, що випитав у старих слуг замку королеви.

Моракс змахнув декілька пилинок з ідеального на вигляд одягу некроманта, потім зробив декілька жестів рукою і з його пальців зірвався промінь магії. Баночка з чорного скла без надпису підлетіла до Джаго й стукнула його по голові.

— Вогняна магнолія та витяжка зеленого будяка, — хижо всміхнувся темний маг, — наче наш дідусь майбутнє бачив. Знайшов потрібне? — некромант перевів погляд на мене й підтягнув до себе декілька баночок з еліксирами, які тут же сховались у маленьку сумку, що висіла на поясі. — Компенсація, — розвів руками на хижий погляд ректора, — магія Нижчого світу просто так у Вищому не твориться.

— Колись я все ж тебе замурую у стінах нашого родинного будинку, — похмуро заявив ректор, закриваючи двері й ставлячи охоронну магію.

— Некроманта? Так ти Джаго, навіжений.

Їх саркастичні перепалки ще лунали у таємних переходах, ба навіть біля дверей кабінету де Данра. Моракс знову відпускав сороміцькі жарти, змушуючи Будяка кипіти від злості, а мене червоніти з голови до п’ят. А коли я виказала можливого винуватця ситуації з табличкою, некромант реготав так, що впав у крісло. Сміявся він довго й то вже злило. Опустившись в крісла, ми з ректором замовили у Цезаріуса їжу й чай та стали чекати поки його старший брат заспокоїться.

— Ну, припустимо, витівка з табличкою належить й справді діду, — з недовірою на мене поглянув Будяк, — тоді куди дівся мій портрет?

У очах ректора побачила: він звинувачує мене. Десь у його хворій свідомості я його намальоване обличчя, певно, тримаю під подушкою й дивлюсь, ще цілую кожного ранку чи на добру ніч. Божевільний чоловік…

— Ну припустимо, допоможу віднайти тобі твою дорогоцінну картинку, — важко дихаючи, видав Моракс, — викрию крадіжку року, от тільки пізніше.

Некромант підставив стілець до робочого столу ректора, почекав, поки дух розпорядника зникне й взяв собі м’ясо з хлібом та соусом. На суходолі таку страву називали просто — бутерброд. Мені ж Брунгільда приготувала мідії, посмажила водорості з овочами. Декілька хвилин ми просто їли, як старі й давні друзі. У тиші. У промінцях заходу сонця. Й то мене заспокоювало. Брати здавались вже не такими страшними чи божевільними. Я починала їх сприймати як частину свого життя, що траплялось рідко.

— Отож, — задумався Моракс й відпив липового чаю з малиною, — слуги у замку Її Величності залякані, як кошенята. Щось ще намагались фиркати на мене та добра заборонена магія допомогла відкрити секрети, — чоловік глянув на мене. — Ти пам’ятаєш викрадення?

Я помотала головою зі сторони в сторону й нахмурилась. Говорила ж йому: туман в думках. Та некромант не вірив, дивився на мене поглядом оцінювальним й гострим, як лезо ножа.

— Можливо тобі стерли пам’ять, — він піднявся й прийнявся ходити туди-сюди з чашкою в руках. — А можливо я просто вірю в байку, що ходить між слугами й вищим дворянством.

З білою чашечкою на якій зображені яскраво-сині візерунки, некромант виглядав комічно, якщо враховувати його похмурий вигляд. Мені ж зробилось недобре. Джаго не зводив з мене очей, завмерши.

— У бальну ніч Лірею Аква де Ран справді викрали, — промовив Моракс й метнув темну блискавку й стелю.

Щось зойкнуло, стіни затремтіли. Скрипучий голос Цезаріуса і його традиційне «п-ш-ш» сповістили про остаточне зникнення привида.

— Викрадення осіб королівської крові справа така… Буденна! Хто ж не бажає отримати зайвих грошей? От тільки Ліреї не поталанило й вона потрапила в руки проклятих темних магів. Вищих глав забороненого ордену…

— Четвірка, — зітхнула я, — вони…

Й змовкла від того, що збагнула… Правду? Від мене приховували ці факти та й забуті спогади наче повертались: я чітко бачила, як фігура вдягнена в темний балахон кудись хапала мене за долоню та тягнула геть, оминаючи захисні чари замку. Чоловіки ж не зводили з мене очей. Щоки помаковіли й серце шалено забилось в грудях.

— То справжня Лірея, — зламав абсолютну тишу голос Джаго. — Не підмінок, як ти думаєш, брате. Вона — справжня.

— От піди тільки королеві докажи, — сумно посміхнувся некромант, — якась тварюка їй цю казочку в голову вбила так, що досі не вивітрилось…