13.2

Знову тиша. Декілька митей вона тривала, поки Будяк не зітхнув.

— Не просто русалка, а саме Лірея? — спитав він прикривши очі. — Й зовсім випадково вона з’являється в Аталісі.

— А ти думав все життя рівно одному стільчику просидіти? — фиркнув Моракс й опустився в крісло неподалік інших дверей.

Як думаю, вони вели до ректорського кабінету, а інші — у загальний коридор викладацького корпусу. Я насупилась зовсім нічого не розуміючи.

— Забута четвірка?

— Величні архімаги, що замкнені у просторі без часу, волі, сонця, — тихо пробуркотів некромант, — темниця створена спеціально для них, але вже й там з’явились прогалини, що дотягнулись до нашого світу.

— Й ті четверо, якщо виберуться, з легкістю вкладуть всю башту магів на лопатки, — додав Джаго, вчергове зітхнувши.

— Стривайте, четверо магів…

В горлі пересохло, а перед очима з’явились картинки, що бачила у снах. Дух перехопило. Мене кинуло в холодний піт, а стопи неприємно закололи. Чоловіки ж вирячились на мене з цікавістю.

— Я… Я бачила їх у снах, — вимовила, відчуваючи, як серце шалено стукає в грудях.

Моракс зірвався з місця, ледь чи не впав біля ліжка, але вхопив мене за руку й зазирнув у очі.

— Що саме тобі снилось, принцесо?! Розповідай!

Він виглядав стурбованим настільки, наче зараз світ зникне, якщо не відповім. Будяк вхопив брата за плече й легенько штовхнув.

— Обережніше, — процідив ректор, — не треба мені її залякувати, у нас ще ввечері купа справ. Лагідніше! Все вона моя наречена, хоч й фіктивна.

Важко вдихнувши розповіла їм про ті сни. Мені здалось, що Моракс з Джаго нині стали ближчими… Єдиними кого справді цікавить моя доля, майбутнє, хоч і їм я потрібна задля особистої вигоди. Спустошеність напала на думки, й так стало сумно, що справді бери й плач.

— Вони сняться тільки тоді, коли ступаю на суходіл, — завершила розмову й лягла знову на подушку, змушуючи лорда ректора пристосовуватись. — Все, більше я нічого не пам’ятаю й навряд чимось допоможу.

Моракс прийнявся ходити колами туди-сюди, задумливий й наполоханий.

— І ті дурні з башти нам не повірять, — пробубнів некромант, — у них все під контролем, — чоловік скорчив гримасу, що запевняла про протилежне, його сарказм в голосі викликав посмішку, — Джаго, пам’ятаєш тоді ту ніч? Ми тоді ще були з батьками на балу. В замку королеви трапився великий переполох…

Моракс раптом зупинився, а Будяк насупився, прокручуючи спогади в голові. Я ж нічого такого не пам’ятала.

— Тоді принцесі десь чотири п’ять років виповнилось, — сухо відповів Джаго й посірів, — її ж тоді наче викрали чи ні?

— Викрали, — кивнув некромант, — але сама Кайла, ні Ейра про це не хочуть згадувати.

— Стривайте! — я підвелась. — Яке викрали? Такого ніколи не було!

— Тобі дали випити еліксир солодких спогадів, — буркнув Моракс й знову опустився в крісло, — навіть крізь гостей інформація про той випадок не сильно просочилась. Треба знайти причетних й випитати…

— Думаєш, та ніч — справа рук забутих? — Будяк глянув на мене по-новому, наче оцінюючи.

— Я не думаю, я певен. Треба тільки дізнатись більше деталей, — він підвівся, — часу обмаль, дозвіл у мене на перебування у Вищому світі доти, поки наша русалка хворіє, тому поки не повернусь, вдавай вигляд, що тобі погано, принцесо.

— Угу, — насупився лорд ректор, — а навчання? Через тиждень їй складати перші контрольні екзамени, а ще візит до матінки…

— Джаго, не дратуй мене. Голова в тебе на плечах є, підручники по магії також, студентка-принцеса-наречена не втече. Придумай щось, на край, піди до діда й спитай пораду.

На цьому некромант зник за дверима, які вели в кабінет, залишивши мене сам-на-сам з де Данром. Досить похмурим й незадоволеним.