Глава 13

Коли я прокинулась, наші руки все залишались скріпленими разом. Лорд ректор сидів поруч ліжка на кріслі, насуплений й стривожений. Його обличчя посічене маленькими ранами, а сам чоловік вкрай задумливий та похмурий. Знайшовся тут і його брат, що чорною тінню бігав по кімнаті, час від часу відправляючи пошукові закляття. Слуги матері й батька жались біля дверей, й тільки вони почули мій голос, чкурнули у коридор, тільки їх слід простигнув.

— У–у-м, де я? — проскрипіла, адаптовуючись до яскравого сонячного світла.

Вікна у ректорській спальні, а певно то вона й була, прочинені. Свіже повітря приносило з собою аромати моря.

— В безпеці, — сухо відповів Джаго.

— Ви вже третій день без пам’яті, Ваша Високосте, — вклонився некромант, так, щоб не порушити етикет й спину сильно не прогнути. — Думав, відправлятись за вами в темне небуття… Готувався, та, бачте, доля змилувалась над нами.

Моракс видався вищим та худішим, аніж його показувала магічна проєкція. Й взагалі на свого брата він не схожий. Здавалось, що перед мною стоять дві зовсім різні, не пов’язані кров’ю людини. Каштанове волосся, що мілкими прядками вибивалось з-за капюшона, суперечило зовнішності Джаго де Данра, білого й пухнастого, нині побитого, кота. Вмить я відчула, що все тіло ниє, а ноги… Стихії! Там й зовсім хтось наче кістки роздробив, аж іскорки в очах з’явились від болю. Некромант охнув та присів на край ліжка, даючи прохолодний еліксир, прямо накапуючи його зі маленької скляної баночки на ложку.

— Не бійтесь, принцесо, до весілля життєві сили відновите. Як і ви, так і мій нерозумний брат.

Лиш зараз я помітила бинти на руці Будяка, й судячи з його вигляду — то не єдина рана. Лорд ректор навіть не говорив, просто сидів.

— Нечисть, яку призвали темні адепти, покинула наший світ, — тим часом пояснював Моракс, порпаючись у скриньці з еліксирами, — Джаго ще з дитинства у нас такий… Специфічний! Десь певно хороброї води напився та ще й покупався у водах самовпевненості, — фиркнув чоловік, грізно зиркнувши на ректора Аталісу, — думає, якщо став величним магом, то може переписувати правила світу…

— Досить вже, — врешті відізвався він, — моє останнє випробування на аргімага — побороти призвану тварюку…

— Втричі ослаблену, — перебив його некромант й ледь чи не метнув блискавку в родича, принаймні з його рук зірвалось дві чорнющих іскри, — не підкріплену жертвами, без русалок поряд , нормального функціоналу однієї з рук. Та що я кажу: Лірея втратила свідомість, треба було брати її й тікати!

— Ну я ж не знав, що до академії мчиться такий от майстер темних справ! — виплюнув чоловік й скочив на ноги.

Він би хотів втекти, та зась! Наші долоні досі залишались скріпленими, що лякало. Мені зовсім не хотілось вічність волочитись біля Будяка, а якщо він знову надумає впасти в свою улюблену рослину? Я ж слідом за ним полечу…

— Всього лиш тварюка ледь чи не роздерла твій живіт, зачепила вільну руку, бедро й ледь не відірвала голову, — натягнув посмішку Моракс й розвів руками, — ледь чи не вбила принцесу та не знищила весь коридор… Подумаєш, дрібниці!

— Мораксе, досить! Я ректор академії, мій обов’язок — захищати студентів…

— Істинний ректор, — знову перебив некромант, різко закривши скриньку, — десь блукає собі серед рослин, трясеться над своєю рідкісною малиною й тихо собі п’є з неї настоянки, поки ніхто не бачить.

Джаго розкрив рота, але нічого так й не відповів. Двері розчинились і до кімнати влетіла Її Величність, за нею — батько. Близнючки м’ялись біля входу, стривожені й присоромлені, ба навіть Цезаріус з’явився та зніяковілий Фамор. Студенти спостерігали ректора, Їх Величності ні на що не зважали.

— Ох, Ліреє, нарешті ти прокинулась, — в обіймах матері я відчула аромат терпких парфумів, — у нас для тебе стільки новин!

Не цураючись мілких ран на моїй долоньці, ні інших, вона стиснула мою вільну долоньку, мов зачарована промовила:

— То добрий вісник для мого стану! У тебе буде брат, Ліреє, ну або сестра. Ми з твоїм батьком чекаємо на дитину!