11.2

Навіть мати Джаго завмерла у кулі. На її обличчі з’явився страх, явне занепокоєння за долю сина. Джаго ж прикрив очі рукою й важко зітхнув. Я відчула тремтіння в колінках. З нечистю ніколи не стикалась, але чула: після зустрічі з нею від людини мало що залишається.

— Орісе, то ти? — почулось з кулі. — Ти ще живий? У своїй академії сидиш?

Жінка спробувала обернутись, захотіла розгледіти професора Данра, але не виходило.

— Потім, матінко, — сухо промовив Джаго. — Можеш відправити ключ-портал, ми з Ліреєю до тебе обов’язково завітаємо. Бувай!

Й він дістав з шухлядки чорну оксамитову тканину, накинув її на кулю, на мить застиг й взагалі закинув артефакт у ящик Тільки зараз я помітила: професор Данр й Будяк точно родичі. Схожі риси обличчя, однаковий зріст та й блідий професор ввійшов до кабінету й опустився на диванчик, настільки по-звичному, що думаєш: він тут щодня сидить і читає газети за чашкою теплого напою.

— Я використав більшу частину свого резерву магії, — промовив викладач природничих наук, — то, онуче, тварюку стримає, але не на довго. Студенти, точніше, те, що від них залишилось, виявились адептами темного культу й витягнули нечисть з третього кола.

— Онук? — перепитала скрипливим голосом від подиву та ледь рота не роззявила. — Ви його дід?

Професор кивнув, спокійно вмостившись на диванчику, навіть одного з мілких духів підізвав й відправив за чашечкою чаю. Будяк же застогнав, як та побита тварина, як людина, на яку звалилися десятки каменів. Він підвівся й потягнув мене за собою.

— Коридор біля проклятого крила, — сказав Оріс й витягнув ноги, — поспішай, онуче, ти ж не хочеш жертв? Академія може й не вціліти.

Те, з яким спокоєм професор Данр говорив свідчило або про кінську дозу заспокійливого у його крові, або про цілковиту впевненість у лорді ректорі.

Джаго потягнув мене за собою, навіть не помічаючи мого протесту, побіг по таємних закутках, проволік по вузьких сходинках. Нечисть то тварюка я якою я б не хотіла зустрічатись. Ніколи. Мені й морських див вистачає, а тут ще земні додались.

— Прокляте крило? Там же моя кімната, — відізвалась я, коли ми наблизились, — а близнючки?!

— Де Ран, — прошипів Будяк, — ви тільки про свої сукенки в шафі можете думати? Та нічого їм не станеться, ваша кімната єдине, що вціліє від усього Аталісу, якщо не зупинимо біду. Надіюсь, що їм вистачило розуму не тинятись коридорами, хоча не здивуюсь, що ті темні адепти — вони, то цілком поширене явище серед знаті.

Темна завіса перед нами розкрилась й він вийшов в коридор, поморщившись. Я ж глянула на таємний прохід й важко зітхнула: тепер зрозуміло, як лорд ректор швидко опиняється у потрібному йому місці. А те що було далі… Хочу забути. Капельки крові на підлозі, тіла, їдкий запах сірки у повітрі. Ледь не задихнулась й підійшла ближче до Будяка, вдивляючись в те бліде обличчя, що на мене не звертало уваги. Магія іскри допомогла простежити шлях й він помчався у протилежну до моєї кімнати сторону. Навколо всі наче вимерли, лиш чувся пронизливий лай. Я зупинилась, відчуваючи, як ноги приросли до підлоги. Крик нечисті ще залишався у просторі, розриваючи вуха, і здавалося, що стіни ось-ось розсиплються від його люті.

Джаго тягнув мене за собою, йдучи вперед, швидкими кроками. Скріплені магією долоні боліли, коли він намагався віддалитись, тому довелось слідувати за ректором. Магія в ньому кипіла, аж повітря навколо іскрилося. Я ж ледве не спіткнулась об тіло в чорній мантії: чиїсь розплющені очі ще світилися темним вогнем. Зойкнула й завмерла, забувши про біль.

— Ліреє, рухайся, — наказав Будяк й потягнув на себе, що я ледь не втратила рівновагу.

Мені хотілося кричати, втекти у море, втопитися хоч у власній стихії, але не бачити цього. Магічна іскра перед нами раптом здригнулась і згасла. Будяк різко зупинився, і я врізалась в його спину. На нас дивилось чудовисько, і судячи з того, як воно втягнуло повітря, наче смакуючи наший з ректором запах… Нам непереливки.

— Лорде ректоре, — вимовила тремтячим голосом, — забула повідомити, але… Русалок нечисть особливо любить… Їсти!