8.1

Звичайно ж, нас розподілили по факультативах. Раз на тиждень студенти повинні допомагати викладачам на благо академії. Ясна річ, моєї думки ніхто не питав. Втім, зізнаюся: ніколи було морочитися цими нюансами, а попередження про те, куди саме мене закинуть, я теж не отримала.

Ох, яка «радість»! Разом із близнючками мене відправили в поміч професору з травництва — невисокому чоловіку з густою сивою бородою та вічним виглядом людини, яка більше любить копатися у землі, ніж у книгах. Професор Данр ганяв студентів із теплиць та грядок, наче зграю неслухняних курчат, і мав гостре око, яке ніщо не могло обдурити. Хоча, дивлячись уважніше, я зрозуміла: тут не обійшлося без втручання духа. Його сяяння висіло над грядками, прозоре та невловне, наче він спостерігав за всіма і руки потирав. Не здивуюся, якщо це ще одна зі спроб догодити фрейлінам та завоювати їх довіру. Наївні не мамонти, й не рідкісні дракони, не вимруть, але навіть їх треба акуратно вести по шляху інтриг.

Ще на допомогу Данру видали цілу групу водників. І тепер ми всі гуртом стояли серед розкішних рядів малини. Ні, не звичайної, а рідкісної — червоної, чорної, ба навіть фіолетової. Її ягоди блищали на сонці, немов коштовні камінці. Я ніколи не любила цю рослину, хай навіть вона мала купу цілющих властивостей. Запах у повітрі стояв солодкий, терпкий, аж нудотно-звабливий. Зранку я все ж не наважилась піти до цілителів, тому руку з раною перев’язала сама. Навіть близнючкам не показувала той дивний символ, що виступав на шкірі, бо ще злякаються. Неприємності мені поки ні до чого: батько відправив листа, де сповістив, що через стан радника просідає зовнішня політика. А ще на нього, як й на матір, хтось спробував напасти. Здається, якби його почерк та букви могли кричати, мені б вже знесло б голову хвилею магії. Задумавшись, поки професор роздавав кожному фартухи й спорядження, підскочила від незрозумілого звуку. То був Фамор, що різко почервонів й впав на коліна, важко дихаючи. Його вивертало, й я відвернулась, щоб не бачити цієї картини.

— Яким йолопом потрібно бути, щоб їсти малину прямо з грядок? — пробубнів професор, наближаючись до студента. — Магічні павуки, кліщі, клопи? Чув щось про них?

— Фу, — насупилась біля мене Аделіна й скривилась, як середа на п’ятницю, — вони ще й же магічні, підсилені…

Сенс її слів я зрозуміла тоді, коли вловила запах у повітрі: їдкий, кислуватий. Від нього мене б саму знудило. Фамора відправили до лікарів у супроводі одногрупника, а нас же розподілили до роботи. Близнючки збирали ягоди з ще двома дівчатами, мене ж поставили до поливання кущів.

— Обережно, — повторював професор ледь чи не кожен раз, коли проходив повз, — не створи дощу, ягоди стануть водянистими.

Робота не з тяжких: потоки води направити я можу будь-куди. Для русалки такі заклинання не важкі, рідна стихія відкликається скрізь. Я бродила серед рядків, швидко справляючись з роботою. Голова знову боліла, а наслідки трансформації й тут не давали спокою: ноги крутило. Коли ж до мене підлетів ледь вловний метелик сірого кольору, не одразу збагнула — то послання. Воно крильцями трепетало над головою, з’являлось перед очима й настирливо хотіло, щоб я сама до нього торкнулась. А як тільки опинилось на пальці, перетворилось в папір.

«Принцесо, нам потрібно зустрітись. Я віднайшла інформацію щодо артефакту».

Почерк відьми й відляски її магії дізналась навіть без підпису. Завершивши полив, я озирнулась. Професор зайнятий біля близнючок. Щось ті пташечки весело щебечуть. Цезаріус навіть з’явився, склавши руки на грудях, спостерігав за розмовою, наче бажав, щоб Данра блискавка спопелила. А я ж… Так, боком-боком, тихо-тихо вийшла до дерев, а потім до стежки, що вела до озера.