3.2

Йшли ми мовчки. Не скажу, що бажала навчатись в Аталісі, завжди знаходила якусь причину, щоб відмовити батька від цієї думки. Рідні вчителі - ближчі до серця русали та русалки. От і дочекалась, що тепер крокую за Джаго де Данром, вдивляюсь в його широкі плечі й трішки пом’яте волосся.  Нарешті по вузенькому коридорчику дібрались до величезних дверей з табличкою «Лорд Джаго де Данр, ректор академії», золоті букви виблискували магією на дереві. Петлі скрипнули, а в всередину мене наче вітром задуло: швидко, різко, аж вхопилась за руку вельмишановного лорда, щоб не поцілуватись з коричневим килимком при вході. Чоловіка аж перетрусило… Чи то від мого доторку, чи то від того, що рукав сорочки його сповз до ліктя. Я побачила червоний, запалений шрам. Він наливався і магією, і кров’ю, декілька капельок виступили на шкіру нагадуючи росу. Джаго рикнув та відсахнувся. Накинув тканину на незрозумілу для мене руну й покрокував до столу.

— Сідайте принцесо, — вимовив і вказав на стілець.

Почав гортати якісь папери. Червоний, як краб, зиркав, підіймаючи очі. У тому погляді так й читалось: «Ох втопили тебе в мертвих би водах».

Мертві води — то океани, де народ русалів не живе. Надто згубна магія земель некромантів, то з розуму зійдеш, то захворієш, то станеш слугою якогось безумця. Там немає ні правителя, лиш водорості з рибою панують на берегах нижчого світу.

Де Данр зітхнув важко. Його кабінет просторий, суміш старовинної величі та хаосу: стіни вкриті мапами, у повітрі плавали аркуші, ніби вони були в прибережному вітрі, іскорки вирували над нашими головами й наростали з кожною хвилиною, вочевидь показуючи емоційний стан мага. Я ж обійняла себе за плечі. Тут для мене холодно. Поморщилась від людських почуттів, ненавидячи свою земну форму, аж надто та вибаглива. Шкіра — ніжна, побудеш на сонці, можеш одразу згоріти, волосся без належного догляду перетвориться на засохлі водорості, ох й скільки ж мороки мали фрейліни у палаці матері зі мною… Будяк поморщився.

— Її Королівська Величність була… Переконливою, — мовив він, виклавши на стіл срібний перстень. — Тож ви зараховані. Без іспитів.

Якусь мить його рука ковзнула по моїй долоні. Прикраса в формі переплетених гілок дерева із сяйнистою сферою посередині опинилась на пальці. Я роздивилась герб академії: срібна зірка з сімома променями — вода, вогонь, повітря, земля, ефір, тінь і іскра.

Тепло від його торкання розбіглось по шкірі. Я вчасно прибрала руку, а він викликав когось дзвінким звуком.

— Цезаріусе! — скомандував ректор.

З повітря з’явився дух-розпорядник: сяйво кольору хвиль, монокль, тонкі вуса й гордовита постава. Люди схожих називали дворецькими. Він нагадував мені когось знайомого, та не могла пригадати кого.

— Проведи принцесу й наглядай за нею, — суворо додав Джаго. — Її Величність не пробачить, якщо з Ліреєю щось станеться.