3.1

Лукава посмішка на обличчі, веснянки й вишукані, акуратно зачесані у зачіску, чорні коси. Айліз де Гюр — син одного з лордів, наближених до матері. Моя особиста нелюбов, недонаречений та ще та голка морського їжака, що застрягла у хвості. Я його не виносила. Він мене на силу терпів. Надто самовпевнений, самозакоханий, любитель моди, як його батько. Нині, у порівняні з ним, хлопець радше виглядав нащадком королівського роду, аніж я.

— Принцеса, — натягнув посмішку ширше й зробив подобу поклону: ледь помітно нахилився, правила етикету не порушив, але виказав неприязнь. — Нині непогода виплюнула Її Високість на берег? Допомогти знайти вихід?

Від вдаванного співчуття, глузливого погляду, я ледь не задтхнулась. Обурення палало глибоко в душі. Ще, попри сині відтінки форми академічної форми, він носив зелений, наче насміхався над кольором мого батька й над тим, що вдалось скасувати весілля. Мати наче не забороняла носити кольори, що в морі належать її чоловіку, але придворні уникали символіки Ейри Акви. От тільки не Айліз де Гюр.

— Її Високість настільки отупіла в водах морських, що забула про вміння говорити? — пролунало глузливе.

 Я стрималась, щоб не втопити його в цьому коридорі. Не хотіла отримати нових проблем з ректором і з батьками. А поводив себе так Айліз тому, що п’ять років тому його батько запропонував королеві оженити нас. Відповіді Кайла не дала, але з того часу нас активно зближують і не покидають маніакальну думку про союз двох впливових сімей. Зараз нам двадцять, і кожного року, на балах королеви трапляються дива.

Минулої осені Айліз пихнув мене у болото, щоб виставити незграбною кандидаткою в наречені, а я… Наслала на нього грязьового монстра, що бігав по палацу за юнаком і ледь не втопив у помийній ямі. А ще, де Гюр з необачності декілька раз сів на морського їжака, бо бачте, виявився сліпим, щоб не помітити елементарного. Потім все перетворилось у затишшя, аж до наступного свята. Він спалив магією мої коси, гриву, відрощую досі, а потім зустрівся з чорним восьминогом, що вхопив юнака за руку, зламавши її. Маленька акула до того ще вистрибнула з фонтану й покусала бідного Айліза, який вирішив потягатись зі справжнім стихійним лихом — принцесою.

— Як дупця? Скільки шрамів залишилось після зубів акули? — спокійно спитала й зазирнула у сині очі.

Де Гюр почервонів, стиснув руки у кулаки.

— Не хочеш порахувати? — процідив крізь зуби, дивлячись на мої ноги, — ти підросла, якраз буде добре з тобою…

— Адепт! — гаркнув голос за моєю спиною.

До болю знайомий, аж до кожного будяка на світі та його чудернацьких голок. Той старий архімаг моєї породи, осідлав дракона і давай по світу літати та садити свої творіння. Весело! Машинально випрямилась й відійшла в сторону.

— Адепт де Гюр, — невдоволено проскрипів ректор. — Здається, без причини, магія до викладацького корпусу вас не повинна пускати. Для Її Високості є дозвіл, а що забули тут ви?

Джаго виглядав пом’ятим й розлюченим. Його волосся сплуталось, час від часу він зціплював зуби, а я відчувала хвилю… Тепла? Ні, вогню радше. Він обпікав й завдавав болю.

— У мене консультація у професорки Самбль, — проскрипів мій, слава восьминогу, недонаречений.

— Не бачу ентузіазму у крокуванні до її дверей, — додав ректор, опинившись попереду мене.

Айліз сперечатись не став, кивнув якимось своїм думкам, й завернув у інший коридор. Ще встигла показати йому язика, з-за спини ректора. Та де Данр не вчасно обернувся і довелось відволікати його.

— Ой, — плеснула в долоні, — дивіться!

Дотягнулась до білого волосся й дістала те, що там заплуталось.

— Квіти чортополоху, — задумливо мовила, — та й звідки вони у ваших прекрасних, як пісня сирени, косах?

Лорд ректор не відповів, різко обернувшись, він скомандував:

— Йдіть за мною, Ваша Високосте, а то ще якусь біду по дорозі знайдете.